Марія (прізвище просить не називати), 30-річна севільянка, мала постдокторський контракт у Швеції, де жила з чоловіком, теж із Севільї. Та в листопаді 2023 року її погляд впав на оголошення уряду Андалусії: обіцянка допомоги для постдокторантів, що гарантувала не лише продовження наукової роботи на батьківщині, але й стабілізацію. Це був унікальний шанс – повернутися додому, будувати кар’єру та спільне життя поруч із родиною.

Минув понад рік. Та субвенція так і зависла у повітрі. Попереднє рішення опублікували лише в листопаді минулого року – рівно через рік після офіційного оголошення конкурсу. Тепер Марія та її чоловік живуть окремо, у батьківських домівках. За цей час вона відхилила нові пропозиції зі Швеції, але, щоб не втратити шанси на майбутні гранти, продовжує співпрацювати зі шведськими колегами та Університетом Севільї – безоплатно. «Якби ж мені сказали, що доведеться пів року сидіти без грошей, я б, звісно, прийняла пропозиції у Швеції», – з гіркотою зізнається вона.

Її історія – не виняток. Близько 400 претендентів – ті, хто пройшов відбір (129 осіб), опинився в резерві чи оскаржує попередні результати – стали заручниками цієї нескінченної затримки. Їхні професійні та особисті плани розбилися об мур бюрократичної тяганини, хоча конкурс мав статус термінового і мав бути вирішений за три місяці. Примара невизначеності огортає їхнє життя, посилюючи й без того хитке становище багатьох науковців.

«Прийом заявок завершився 2 квітня 2024 року. Відтоді на всі наші запити до Міністерства університетів відповідали одне: «ось-ось все вирішиться». Але між квітнем і листопадом минуло сім місяців, а від листопада – ще п’ять», – розповідає Мануель (також просить не називати прізвище). Він допрацьовує останній місяць за контрактом у німецькому університеті, чекаючи на остаточне підтвердження своєї позиції дослідника в Університеті Альмерії. Там на нього чекає не лише робота, а й щойно куплена квартира, де він планував жити з коханою. «Погодившись на цю пропозицію, я не шукав інших варіантів, не просив продовження контракту. Нам обіцяли рішення на початку року, але час спливає. Нам потрібне планування, якого зараз немає, – каже він. – Мій страх – залишитися без роботи».

У Міністерстві університетів запевняють: остаточне рішення вже «на підході», справа за фінансовим контролем, а затримка сталася через брак інспекторів. Таку саму відповідь чули всі претенденти, з якими вдалося поспілкуватися. «Моя дівчина отримала грант Марії Кюрі – це європейська програма для постдокторантів. Заявку подали у вересні, остаточне рішення було в лютому. Якщо це можливо на європейському рівні, чому не можна вирішити питання з 200 місцями в Андалусії?» – дивується Мануель.

Те саме питання ставить Хорхе (ім’я змінено) в іноземному університеті, куди йому довелося повернутися. Він разом із дружиною відмовився від трирічного контракту там, аби переїхати до Севільї. Вони прибули на Різдво, сподіваючись на швидке вирішення питання. Тепер вона залишається в Севільї, а він змушений ділити кімнату в іншій країні. «Час іде, підтвердження немає, тож я мусив повернутися. Тут знають, що я скоро поїду, і постійно питають, коли саме, щоб мій наступник міг приступити до роботи», – пояснює він.

Ці гранти стали ковтком свіжого повітря для постдокторантів, що працювали за кордоном. Умови були надзвичайно привабливими: мінімум два роки досвіду поза Іспанією, відсутність вимоги подавати конкретний проєкт, можливість мати підлеглих чи долучитися до будь-якого дослідницького проєкту андалузьких університетів, і найголовніше – омріяна стабільність із гарантією подальшої постійної позиції (ayudante doctor). Для науковців, звиклих до нестабільності та залежності від фінансування проєктів, це здавалося унікальною можливістю. «Це був ідеальний шлях повернутися додому та отримати стабільність. Тим паче, такі конкурси в Андалусії – рідкість, тож я не знала, коли ще випаде подібний шанс», – каже Марія.

Відтік талантів

Однак затримка з боку уряду Андалусії не лише прирекла дослідників на беззахисність та перервала їхню наукову кар’єру (що критично для майбутніх грантів), але й гальмує інтеграцію висококваліфікованих фахівців із міжнародним досвідом в андалузьку наукову систему. «Ми ж пройшли відбір і в університетах, які вже розраховували на нас у своїх проєктах», – зазначає Росіо Мартінес. Вона завершила контракт в університеті Брюсселя і перебувала в Сантьяго-де-Компостела, коли дізналася про конкурс і вирішила спробувати, адже мала родину в Андалусії. «Я зв’язалася з великою дослідницькою групою Університету Кордови, ми домовилися про співпрацю над новими напрямками, якщо я отримаю грант», – розповідає вона. У попередньому рішенні вона опинилася в резерві, але, розуміючи всю непевність ситуації, вирішила шукати інші шляхи й подалася на інший конкурс в Університеті Кадіса. Той конкурс оголосили пізніше, але вже вирішили – і Росіо отримала місце.

Мартінес попереджає, що ця патова ситуація шкодить і самим дослідницьким групам в університетах. «Вони змушені реструктурувати або навіть зупиняти напрямки роботи, важливі для наукового та технологічного розвитку регіону», – каже вона. Марія, навпаки, саме через зобов’язання перед командою продовжує працювати з ними, «але без оплати». «Весь цей згаяний час – це втрата ефективності й для університетів. За ці місяці вже склали навчальний план на наступний рік, а оскільки мене формально ще не існує, я не можу долучитися», – додає Мануель.

Тривале очікування та напружені переговори останніх місяців між ректорами державних університетів Андалусії та урядом щодо додаткового фінансування посіяли скепсис серед багатьох претендентів щодо майбутньої стабілізації їхніх позицій. «Ці переговори не мають стосунку до вирішення цього конкурсу», – уточнює Марія Хосе Поло, проректорка з досліджень Університету Кордови, але додає: «Проте в цьому випадку обіцяна стабільна посада – це позиція «ayudante doctor», яка для цих кандидатів із їхнім величезним досвідом та блискучим резюме є занизькою. Більш відповідним рівнем були б посади постійних контрактних професорів».

Проректорка, яка також отримує запити від стурбованих кандидатів щодо термінів переїзду, переконана, що затримка б’є насамперед по дослідниках: «Це головний наслідок, адже якість інституції вимірюється якістю людей, які в ній працюють».

Росіо відмовилася від своєї потенційної позиції. Вона каже, що й інші колеги зробили так само, що призводить до неминучого відтоку талантів. Ця обставина, можливо, зіграє на руку Крістіні Пальєро, яка опинилася за крок від резерву й оскаржила бали за свій досвід. «Мені зашкодив міждисциплінарний характер моєї підготовки – я маю докторський ступінь з управління та збереження морських ресурсів, але перейшла до соціальних наук. Також мінусом стало материнство під час постдокторантури, через що в мене менше публікацій», – пояснює вона. За час очікування вона втратила роботу в Інституті морських наук Андалусії (CSIC), оскільки її проєкт завершився, а інший, на який вона подавалася, «загубився через ще один конкурс від уряду Андалусії, який теж застряг». Її нестабільне становище, на жаль, «не виняток, а системна проблема», – попереджає вона.