Декількома словами
Громада іспанського міста Вільябліно глибоко сумує за п'ятьма шахтарями, які загинули внаслідок вибуху метану на шахті, що вважалася закритою. Трагедія викликала шок, невіру та гострі питання щодо безпеки на виробництві та причин роботи шахти в умовах економічного занепаду регіону.

Гірничий регіон Вільябліно, що на крайньому північному заході Іспанії, сьогодні з глибоким сумом прощався зі своїми шахтарями. Гірники загинули внаслідок раптового вибуху метану на вугільній шахті Серредо, розташованій за двадцять кілометрів від міста, вже за кордоном Астурії.
З моменту, коли страшна звістка облетіла містечко, у повітрі зависла атмосфера гнітючої скорботи та туги. Але разом з тим — і відчуття ірреальності. Адже аварія, що сталася в понеділок, здається трагедією з іншої епохи, яку тут усі вважали давно минулою. Шахта, про яку мало хто знав, що вона взагалі працює після офіційного закриття у 2018 році, мала дозвіл лише на дослідницькі роботи, а на горизонті, де стався вибух, — навіть на це не було дозволу.
Шахтарі-пенсіонери, що вчора блукали містом, мов неприкаяні душі, досі не можуть повірити, що гірнича справа, яка, здавалося б, померла у 2018 році із закриттям останніх шахт на леонському боці регіону, продовжує забирати життя, як колись, коли годувала всю економіку краю. Питання, яке лунає звідусіль, одне й те саме: «Що робила ця шахта відкритою?».
Четверо з п’яти загиблих гірників — з долини Ласіана, що в муніципалітеті Вільябліно. Їх поховають сьогодні ввечері. П’ятого, з Торре-дель-Б’єрсо, поховали вчора у його рідному селі.
Опівдні всі магазини Вільябліно зачинилися. Всі бари, всі громадські установи, всі школи та інститути. На багатьох вітринах ще з вечора з’явилися плакати з чорною стрічкою. Усе місто зібралося опівдні біля муніципального спорткомплексу, оточеного горами. Приїхали люди з усієї округи, шахтарі з цілої провінції, з Астурії та всього автономного співтовариства.
Всередині чотири родини провели більш інтимну панахиду. Було моторошно бачити старих шахтарів-пенсіонерів, які мовчки дивилися вперед поруч із серйозними підлітками, котрі знали про шахту лише з домашніх розмов. Або поруч із гірниками, що перестали працювати кілька років тому, високими, як дуби, які всередині спорткомплексу надягали темні окуляри, щоб приховати сльози та емоції.
Наприкінці церемонії друзі, колеги чи родичі загиблих винесли труни під оплески тисяч присутніх. Серед родичів, що йшли позаду, був 75-річний Хосе, дядько 48-річного Амадео Бернабе, одного із загиблих. Хосе, як і переважна більшість чоловіків старше 30 років у цьому регіоні, — колишній шахтар. Він пропрацював 26 років прохідником, бурильником, а наприкінці — наглядачем, тобто відповідальним за безпеку. Він стверджує, що на шахті, де загинув його племінник, заходи безпеки були гіршими, ніж ті, що були в нього, коли він залишав роботу. Але, за словами Хосе, Амадео «змушений був хапатися за будь-яку можливість, бо тут більше нічого немає».
У 1998 році у Вільябліно проживало 16 000 мешканців. Сьогодні їх менше 8 000. Ось такий парадокс: мертва гірнича справа, що вбиває; криза, яка штовхає людей спускатися в шахти, що й спричинили цю кризу; стара шахта-вбивця, про відкриття якої мало хто знав у Вільябліно, і яку тепер розслідують, щоб з’ясувати причини та мету її функціонування.