У 20 років я сидів за столом зі своєю сім'єю і відчував себе чужим серед них.

Вони говорили про сушарки та оливки, голосно співали, а я відчував себе ніби з іншого світу. Парадоксально, але ця дистанція між мною та моїми рідними була результатом плану, який, здавалося, спрацював.

Мої батьки були роботягами, як і тисячі інших каталонців. Люди без освіти, які рано вставали, щоб йти на роботу, аби заробити на життя. І вдома, як і в багатьох інших тисячах домівок, робилося неможливе і навіть більше, щоб подолати цю долю «нижчих».

Бідна та робітнича Північ, яку зображувала Аґнес Варда, перетворивши на сумну та прекрасну поезію її цегляні будинки, промислову кризу, темні вулиці, безробіття, алкоголь, знаходить свою гордість і долю в Париж-Рубе, і там народжуються герої, і розгортається червона доріжка для Матьє ван дер Пула та вшановується Тадей Погачар, який падає посеред боротьби, встає і здається, переможений, як і вони, майбутнім без інтелекту та чуйності.

Протягом багатьох років мені снилися труни.