Кілька днів тому колега, імені якого він просив не згадувати, запалив у моїй голові справжню дискусію: чи не час нам, зважаючи на нинішній курс США, перестати так фокусуватися на американській культурі? Чи повинні медіа й надалі приділяти стільки уваги авторам з країни, що замикається в собі та, здається, прагне нас принизити?

Це питання, що торкається кожного — і критиків, і читачів. Звісно, ми не змінимо все миттєво, адже потужність американської культури все ще грізна, а інерція не зникає від нових мит. Та все ж варто замислитись: чи не ховається у цьому занепаді американського лідерства, свідками якого ми є, і початок кінця її культурного панування? Воно прийде, коли прийде.

Нам, українцям, можливо, не так пощастило мати спільну мову з цілим континентом, як іспанцям з Латинською Америкою, де святкують справжній «аргентинський культурний вибух» — плеяду авторів світового рівня. Але й ми маємо що протиставити. Європа, зі своїм багатством, все більше прислухається до голосів Сходу (Леа Іпі, Георгій Господинов, Світлана Алексієвич) та відкриває для себе дивовижний світ культури Далекого Сходу, яскравою зіркою якої є Хан Канг.

Культурні прожектори справді зміщуються, проте північноамериканська гегемонія ще тримається. І одна з причин — їхня неймовірна здатність до саморефлексії, до майстерного змалювання занепаду власної «американської мрії». Вони самі розповідають нам про це, і ми зачаровано спостерігаємо.

А що, як американське перестане нас цікавити? Це вже інша історія. Туризм до США вже скорочується, авіарейси скасовують через тривожні сигнали. А книги? А фільми? Ні, вони ще залишаться. Принаймні, доки імперія нашої доби продовжує тріщати по швах своїх цінностей. Адже геніальні фільми та книги десятиліттями описували Америку Трампа, ще задовго до його появи. Жанр «кінця американської мрії» старший за нашу пам'ять: згадайте Джойс Керол Оутс, Річарда Єйтса, Джона Г'юстона, Пола Ньюмана чи Джина Гекмена.

Тож, найімовірніше, поки що ми продовжимо спостерігати за цим видовищем. Хай живе дискусія!