Влада США слушно звертає увагу на зовнішній дисбаланс своєї економіки, але, схоже, помиляється в діагностиці торговельного дефіциту. Цей дефіцит — лише один бік медалі, що дозволила США зберегти гегемонію у глобалізованому фінансовому капіталізмі, засновниками якого вони є.

За останні 30 років, за даними Світового банку, дефіцит торговельного балансу товарів і послуг США становив у середньому 2,8% ВВП, тоді як Європа мала профіцит 1,8%, а Китай — 2,2%. Це не завадило США залишатися провідною економічною державою.

Ключ до економічного впливу США — не стільки сальдо торговельних відносин, скільки здатність залучати міжнародний фінансовий капітал для інвестицій та зростання. Це значною мірою пов’язано з величезним світовим попитом на долари.

Долари потрібні для торгівлі, як міжнародний платіжний засіб (привілей, що виник після Другої світової війни та Бреттон-Вудських угод 1944 року), як актив-притулок під час невизначеності та як засіб збереження вартості в довгостроковій перспективі (завдяки міжнародному впливу США, політичній стабільності, економічним показникам та глибині фінансової системи). Також долари затребувані для інвестицій в американські акції та державні облігації.

Наслідком цього є надзвичайна міцність американської валюти, що призводить до обмінного курсу, який не сприяє торговим інтересам США: він шкодить конкурентоспроможності експорту, стимулює імпорт і сприяє стійкому торговельному дефіциту. Водночас цей дефіцит є джерелом доларів для решти світу, які повертаються до США у вигляді інвестицій. Іншими словами, сила долара є баластом для торгового балансу, але активом для залучення заощаджень.

Виняткова здатність США десятиліттями підтримувати позитивну динаміку між торговим дефіцитом та припливом капіталу була б неможливою без глобальної довіри до їхньої валюти та ефективності ринків капіталу. Тому дивує прагнення адміністрації Трампа виправити торговельний дефіцит за допомогою дискреційних мит, ігноруючи його структурні причини та міжнародні потоки заощаджень та інвестицій, завдаючи репутаційної шкоди країні.

Що спонукало Білий дім відмовитися від системи, яка приносила вигоду десятиліттями? Відповідь можна знайти у працях радників Трампа та критиці глобалізації з боку віцепрезидента Венса, який вважає її «порушеною обіцянкою» для робітників: «Глобалізація була вигідною для акціонерів та керівників, але не для робітників Огайо». Це спонукає до роздумів.

США планують повернути промислове виробництво з країн на кшталт Мексики, Китаю та Південно-Східної Азії, куди воно перемістилося в 90-х та 2000-х через нижчі витрати на робочу силу. Те, що роками було джерелом багатства, дозволяючи США споживати більше й дешевше, ніж виробляти, та інвестувати більше, ніж заощаджувати, тепер розглядається як слабкість. Не стільки економічна, скільки з точки зору влади та впливу: індустріалізація Китаю створила технологічного гіганта, а деіндустріалізація США створює проблеми для Білого дому — соціальні («переможені глобалізацією») та проблеми національної безпеки. Це схоже на те, що в Європі називають «стратегічною автономією».

Отже, у цілях Білого дому є певна раціональність. Проблема в тому, що націонал-популістський шлях виправлення недоліків глобалізації є проблематичним для світової економіки та малореалістичним. Він вимагав би ширшого багатостороннього обговорення.

Навіть якщо проігнорувати дивність припущення, що США можуть вводити мита без відповідних дій з боку торгових партнерів, хаотичність виконання та негативний вплив на інфляцію та зростання, одностороннє підвищення мит зменшить пропозицію доларів у світі. Це тиснутиме на обмінний курс у напрямку, протилежному тому, який потрібен для виправлення торговельного дефіциту.

Існує занадто багато прогалин із потенційно несприятливими наслідками. І, перш за все, це абсолютно непотрібний хрестовий похід проти решти міжнародної спільноти.

Ще рано робити висновки, але залежно від того, наскільки руйнівним буде другий прихід Дональда Трампа до Білого дому та глибини геополітичних змін, Європа може отримати шанс змінити потоки капіталу та повернути частину європейських приватних заощаджень, якими зараз США фінансують свій зовнішній дефіцит. За оцінками Плану Летта, щороку з Європи до США витікає близько 300 мільярдів євро.

Для цього необхідно, щоб європейська економіка створила належні ринкові стимули через інвестиційні плани, що обговорюються в Брюсселі та Берліні. І, перш за все, потрібен сильний інституційний сигнал: зміни в управлінні ЄС, регуляторне спрощення, розвиток фіскального стовпа, створення справжнього безпечного активу (ринок єврооблігацій), зміцнення ринків капіталу, реалізація спільної зовнішньої політики та політики безпеки, амбіція заповнити вакуум, залишений США у міжнародному співробітництві. І завжди слідкувати за Китаєм.

Наразі відомо лише те, що США стали джерелом інституційної невизначеності та дестабілізації світової економіки.