Відвідування табору біженців вперше в житті — це те, що, безперечно, залишає слід назавжди. Якби мені довелося підсумувати своє враження двома-трьома словами, я б сказав щось банальне на кшталт: «це було не те, чого я очікував». На вулицях і в наметах Азраку, табору біженців у Йорданії, розрахованого на 40 000 осіб, є життя і нормальність, яка болить.

Я не бачив голоду, як у Кенії, не бачив нестачі питної води, як у Болівії, чи дитячих шлюбів, як у Гані... але з буденністю, яка панує тут, важко змиритися. Можливо, саме тому біженці такі забуті, а їхні ситуації настільки недофінансовані. План гуманітарного реагування на сирійську кризу отримав лише частину запитаних коштів станом на кінець року.

Життя в таборі біженців ніколи не повинно бути довгостроковим рішенням для жодної людини, а тим більше для дітей. І хоча це не те життя, якого хтось бажав би для дитини, тисячі з них провели кожен день свого життя в цьому комплексі, керованому структурами ООН у справах біженців у співпраці з урядом Йорданії.

Ці діти ніколи не виходили за межі цієї пустелі, оточеної парканами. Хоча вони мають доступ до води та їжі, ми позбавляємо їх багато чого. Як для працівника гуманітарної сфери, особливо зосередженого на допомозі дітям, дуже важко чути, що поширеною причиною звернення по медичну допомогу в таборі є опіки, яких діти зазнають, торкаючись стін власного помешкання. Бо так, вони вважають цей простір своїм домом, зробленим із металевих листів площею не більше 10 квадратних метрів, що витримують нестерпну спеку йорданської пустелі.

Проте в таборі є чудові люди, які керують та впроваджують важливі проєкти — від моєї організації, звісно, але й від багатьох інших. Неймовірна сила та стійкість відчуваються в «клубі миру» — безпечному просторі для дітей віком від 13 до 15 років. Там двічі на тиждень по дві години збираються невеликі групи приблизно по 20 учасників, щоб шукати рішення та відповіді на проблеми свого повсякденного життя. У них є футбольне поле та чудові приміщення з диванами для розмов та дискусій. Соціальний працівник скеровує їх та надає підтримку, якщо потрібна будь-яка допомога.

Життя в таборі біженців ніколи не повинно бути довгостроковим рішенням для жодної людини, а тим більше для дитинства.

Але основна діяльність зосереджена на спільному визначенні проблем, пошуку рішень та їх впровадженні. Під час мого перебування хлопці виявили, що літні люди в таборі не мають інструментів та можливостей для ремонту та покращення своїх осель, що ставить їх у дуже вразливе становище. Щоб подолати цю складність, вони вирішили створити групу підтримки та пропонувати свою допомогу, ходячи від дверей до дверей. Зі свого боку, дівчата визначили загрозу дитячих шлюбів. Щоб боротися з цим, вони мали виявляти дівчат, які можуть перебувати в зоні ризику, щоб поговорити з ними та їхніми сім'ями про шкідливі наслідки та важливість очікування повноліття для вступу в шлюб.

Але я хотів би повернутися до теми, яка не є незначною: футбол. Як батько, я щодня переконуюся, що цей вид спорту слід вважати універсальною мовою, адже завдяки його практиці на всіх етапах та серед усіх верств населення він є елементом єднання, взаємодії та розваги. У таборі Азрак навіть організували футбольну лігу, в якій грають різні команди табору. Деякі гуманітарні організації мають власні чоловічі та жіночі команди, які тренуються двічі на тиждень на полі, керованому організацією, з роздягальнями, екіпіруванням і, звісно, тренером. Цей спортивний простір має охоронця біля воріт, що ще раз нагадує: ти в таборі для біженців.

Під час мого візиту я чув, що й дорослі хотіли б мати можливість користуватися футбольним полем у той час, коли там немає дітей. Реальність така, що там мало чим зайнятися, і, можливо, саме це є найбільшим викликом, з яким вони стикаються: відсутність можливостей для працевлаштування чи особистісного зростання.

Простіше кажучи, у таборі мало що робити, немає роботи. Виїзд за межі табору для будь-якої зайнятості — це дуже рідкісне явище, яке потребує багатьох попередніх дозволів, і мало хто може їх отримати. Нечисленні робочі місця, доступні всередині, майже завжди керовані НУО (як-от прибирання чи викладання у шкільних центрах), розподіляються між мешканцями.

Щоб повернутися додому, спочатку потрібно відбудувати країну. Коли вони будуть впевнені, що мають дах над головою, треба сплатити збори за повернення, перевезти все своє майно, забезпечити можливість дітям ходити до школи...

Що роблять 40 000 людей без доступу до роботи чи вищої освіти понад 10 років? Безперечно, тут ми знаходимо зародок спіралі насильства та порушення прав, над подоланням якої ми, як організації, не можемо припиняти працювати. Життя тисяч сімей завмерло, поки вони чекають на покращення ситуації в Сирії, щоб потім вирішити, чи повертатися.

Я багато разів ставив це питання біженцям під час свого візиту, і відповідь завжди була однаковою: щоб повернутися додому, спочатку потрібно відбудувати країну. Коли вони будуть впевнені, що мають дах над головою, треба сплатити збори за повернення, перевезти все своє майно, забезпечити можливість дітям ходити до школи, переконатися, що існує медична система, яка зможе надати їм допомогу за потреби, або відновити інфраструктуру, як-от водогони. Поки вони чекають, щоб усе це сталося, вони залишатимуться в таборі біженців, як робили це понад 10 років.