Одна з головних причин звернення до психолога – проблеми, пов’язані з коханням, його відсутністю та розривами стосунків. Пережити розставання, відпустити того, кого хочеш бачити поруч, але хто тобі не призначений, може стати травматичним і складним досвідом. Це одна з ситуацій, що завдають найбільше страждань і до яких ми найменше готові.

Але чому нам так важко відпускати? Чому розрив може бути настільки травматичним? У психологічній практиці ми бачимо дві основні причини.

З одного боку, це страх змін або, іншими словами, страх втрати. Під час розриву відбувається втрата, яка виходить далеко за межі простої відсутності людини: разом з нею зникають наші рутини, спільні плани на майбутнє, мрія постаріти разом, ілюзія створення сім'ї… І зазвичай ми до цього не готові. Цей страх виникає в мозку, який прагне зберегти нам життя, заощаджувати енергію та уникати страждань. Мозок вважає, що якщо нічого не змінюється, все буде простіше. Тому він намагатиметься уникнути цієї втрати за будь-яку ціну, адже зіткнення з новою ситуацією потребує додаткових зусиль. Саме тому ми часто відмовляємося приймати реальність, віддаючи перевагу самообману.

З іншого боку, розрив стосунків часто є таким травматичним, бо завдає удару по нашій самооцінці. Нас покинули. Нас більше не кохають, і це ми можемо інтерпретувати як те, що ми недостатньо хороші, цінні, гідні. Нам важко знову дивитися на себе з любов'ю, ставитися до себе з добротою та співчуттям. Тому ми чинимо опір відпусканню того, що, як нам здавалося, надавало нам цінності.

Ми не усвідомлюємо, що необхідно по-справжньому полюбити себе, щоб відпустити того, хто нас більше не кохає, або те, що нам більше не належить. До того ж, ми забуваємо, що, можливо, воно ніколи нам і не належало. Життя послало нам цю людину як можливість навчитися, вирости та трохи краще пізнати себе.

Тому, коли доводиться переживати нестерпний і часто травматичний біль розриву, найкраща рекомендація – пройти процес відновлення зв’язку з любов’ю до себе та довести своєму мозку, що ми здатні відбудувати своє життя без тієї людини, яка, зрештою, більше не хоче або не заслуговує бути поруч.

Це процес, який слід проходити без поспіху, але й без зупинок, пам’ятаючи, що ключовим фактором, який завжди робить різницю, є освіченість. Лише маючи необхідну інформацію про те, що з нами відбувається, ми зможемо зрозуміти, що спочатку нормально заперечувати реальність. Ми зможемо зрозуміти, що нормально відчувати злість або бажання помститися, або що нормально відчувати глибокий смуток. Але ми також знатимемо, що, пройшовши цей шлях, ми досягнемо бажаного та цілющого прийняття.

Особливо важливо пам'ятати, що кожен процес унікальний, кожна людина різна, і, хоч би як іноді історії були схожі, кожна переживається по-особливому. Намагаймося уникати самоосуду чи порівнянь з іншими. Зосередьмося на власному досвіді, емоціях та внутрішніх відчуттях. Ті, хто порівнює себе з іншими та мучить себе думками на кшталт «я ніколи це не переживу» або «мені буде набагато важче», певним чином програмують себе на складніший шлях. Але так не має бути. Усі без винятку здатні впоратися з розривом.

Епіктет казав, що на життя слід дивитися, як на бенкет. Коли тобі подають страви, простягни руку і візьми помірну порцію. Якщо таця пройшла повз, насолоджуйся тим, що маєш на тарілці. А якщо якась страва тобі ще не запропонована, терпляче чекай своєї черги.

Здатність відпускати те, що не для тебе, те, що йде або проходить повз, завжди допоможе відновити спокій і краще зрозуміти свої рани. Але здатність цінувати й дякувати за все добре, що ми все ще маємо, і за кожну людину, яка залишається поруч, дозволить нам усвідомити, що справді має значення: любов, доброта та ті, хто, незважаючи на найтемніші бурі, які ми пройшли, ніколи нас не відпускали.