Навколо пам'яті існує багато непорозумінь. Дивно, що такий важливий для нашого життя нейрокогнітивний процес часто недооцінюють і дискредитують. Ми чуємо фрази на кшталт: «пам'ять нас обманює», «спотворює реальність», «спогади — це вигадки», пам'ять «хаотична», «невпорядкована», «примхлива». Наша сміливість критикувати те, що є невід'ємною частиною нас, вражає. Лише незнанням можна пояснити таке хибне ставлення до здатності зберігати пережите і усвідомлювати це як частину себе.

Можна стверджувати, що складність цього процесу сприяє появі помилок. Недарма вчені вважають пам'ять однією з найбільших загадок біології та психології. Розгадати ланцюжок явищ — від первинного стимулу, що проєктується на мозок, до формування «енграми» (фізичного сліду пам'яті) і створення ментального образу, який ми можемо викликати, реконструювати та розповісти — досі є викликом для науки. Проте, здається, більшість хибних уявлень про пам'ять походять з інтуїтивних, хоча й науково необґрунтованих, припущень про її функцію.

Що зберігає наша пам'ять? Чи записує вона копії подій, як відеокамера? Ні, людська пам'ять зберігає не те, що сталося, а те, що сталося з нами — особисті переживання. Це пояснює розбіжності у спогадах людей, які пережили одні й ті самі події. Режисер Акіра Куросава майстерно зобразив суб'єктивність спогадів у своєму фільмі «Расьомон». У стрічці вбивство самурая та зґвалтування його дружини показано через свідчення чотирьох осіб, і спогади кожного відрізняються. З того часу говорять про «ефект Расьомона», коли свідки однієї події розповідають різні історії, хоча ніхто не бреше.

Так працює наша пам'ять: група друзів переживає спільний досвід, але їхні розповіді про нього будуть відрізнятися. Чому? Автобіографічна пам'ять (та, що зберігає особистий досвід) не була створена еволюцією для збереження точних копій «реальності». Її головна функція — надавати сенс і зберігати переживання, на яких будується ідентичність людини, що слугує їй орієнтиром у повсякденному житті. Якби пам'ять працювала як відеокамера, вона була б марною.

Життя людини — це сенс, намір і трансцендентність. Ми — істоти, що прагнуть розуміти пережите, а не машини, байдужі до оточення. Усе, що з нами відбувається, фільтрується та інтерпретується через складний сито наших знань, ставлень, переконань, цінностей, упереджень, емоцій тощо. Те, що зберігає пам'ять, — це не копія того, що відбувається навколо, а щось інше — досвід. Для цього ми й маємо пам'ять — щоб у щоденнику нашого життя залишалися записи не подій, а наших почуттів та переживань під час них.

«Ми не бачимо двічі ту саму сакуру, — писала Маргеріт Юрсенар, — ні той самий місяць над сосною. Кожен момент — останній, бо він унікальний». Усе унікальне. Кожен епізод, свідком чи учасником якого ми є, переживається унікально. Перш ніж стати спогадом, він інтерпретується нашою «манерою дивитися на світ».

Чи означає це, що пам'ять фальсифікує реальність? Що таке реальність? Чи існує вона поза «нашою реальністю»? Квантовий фізик відповів би, що реальність створює сам індивід. Як когнітивний психолог, я погоджуся: особиста реальність — це ментальна конструкція, що виникає в нашій пам'яті. Ця конструкція завжди опосередкована сприйняттям — процесом, за допомогою якого ми надаємо значення сенсорним даним. Взаємозв'язок між сприйняттям і пам'яттю є ключовим для розуміння того, як система значень пам'яті перетворює сприйняття на інструмент осмислення світу. Коли людина втрачає пам'ять, як при хворобі Альцгеймера, її «я» розчиняється, а світ втрачає сенс.

Чи змінює пам'ять реальність? Так, але нашу внутрішню реальність. Наша пам'ять не вигадує і не фальсифікує пережите — вона його інтерпретує, робить значущим і так створює досвід, який і зберігає. Потім, під час згадування, цей досвід реконструюється у вигляді спогаду. Тому правдиві слова Гарсії Маркеса з його автобіографії «Жити, щоб розповідати»: «Життя — це не те, яке ти прожив, а те, яке пам'ятаєш і як пам'ятаєш, щоб розповісти».

Те, що наша пам'ять зберігає з пережитого, ніколи не буде точною копією зовнішнього світу. Її функція — відновлювати не реальність, а переживання. Це не означає, що її зміст — це світ фантазій. Наука про пам'ять підтверджує, що кожен автобіографічний спогад зберігає базову вірність пережитому. Отже, пам'ять — це не хаос чи примхи, а потужна сила для підтримки життєвої когерентності кожної людини.