«Обраний народ». «Велична доля нації». «Найбільша імперія в історії». «Центр творіння». «Вершина еволюції». Ці фрази, знайомі нам з різних контекстів – політичних, релігійних, навіть наукових, – по суті, оголюють глибинний егоцентризм людства. Саме в цьому ключі, розглядаючи гордовиті уявлення про наш світ і нашу роль у ньому, я хочу сьогодні поговорити про те, що назвав би парадигмою життя у Всесвіті.

Слово «парадигма» не надто поширене. З одного боку, є його популярне значення – взірцевий приклад: «Джеймс Дін – парадигма молодого бунтаря». Але в науці парадигма означає інше: це сукупність концепцій, що сприймаються як істинні, і навколо яких будується розгалужена система наукових гіпотез. Іноді говорять про аксіоми – істини, що приймаються без доведення. Базова аксіома: два плюс два завжди дорівнює чотири. Хто наважиться це довести? Та ми можемо ставити під сумнів її математичну істинність. Парадигми схожі на аксіоми, але складніші й детальніші, вони включають усталені ментальні схеми, течії думки, моделі міркувань, щодо яких існує певний консенсус (хоча б через неможливість мати інші).

Однією з найважливіших парадигм в астрофізиці є космологічна: вона припускає, що Всесвіт переважно складається з невидимої темної матерії, значно поширенішої за звичайну (баріонну) матерію, з якої складаються зірки, планети й ми самі. Окрім цього, існує ще так звана темна енергія. Але сьогодні я хочу зосередитися не на цій парадигмі, а на більш фундаментальній для людства, пов’язаній із фразами на початку статті. Це парадигма того, що життя існує лише на Землі. Ми – «обраний народ», Земля має «славну долю», вона – «центр Всесвіту», де склалися унікальні умови для появи життя, вершиною якого є людство.

Якщо перші фрази статті викликали у вас дисонанс, то й останні твердження мали б. Але ми приймаємо це як даність, майже на рівні рептильного мозку, і живемо з цим. Якби це не було парадигмою, чи мали б сенс багато наших вчинків та історичних діянь?

Перейдемо до астрофізичної частини. Кожна парадигма, кожна аксіома приймається як істинна без доведення, але може виявитися хибною. Оскільки вони є фундаментальними опорами, більш чи менш складними, для багатьох похідних теорій, їх нелегко спростувати (фальсифікувати – ще одне рідковживане слово, яке, можливо, нам дуже потрібне в наш час). Але якщо виявляється, що вони недійсні, і відбувається зміна парадигми, науковий прогрес стає надзвичайним. Прикладом є зміна птолемеївської парадигми (Земля в центрі Всесвіту) на коперниканську (планети обертаються навколо Сонця), що не так вже й далеко від парадигми життя у Всесвіті.

Парадигми іноді руйнуються, поступаючись місцем новим після тривалого процесу досліджень у різних галузях, що призводить до наукової і навіть технологічної революції. Іноді ж валідність парадигми перевіряють активно. У випадку парадигми життя у Всесвіті, хоч проблема й непроста, ми маємо цілий арсенал експериментів для її підтвердження чи спростування. На Землі – намагаючись зрозуміти, як зароджується життя, а в космосі – через місії з дослідження далеких світів.

Однією з таких місій, що минулого року увійшла в NASA в останню фазу розробки, а зараз її доля невизначена через останні події, є Dragonfly («Бабка»). Вона мала (має?) стартувати у 2028 році й досягти Титана, супутника Сатурна, у 2034 році. Там її місія полягала (полягає?) б у вивченні унікального світу з озерами та/або океанами й атмосферою, схожою на земну. Але при температурі близько -180 градусів за Цельсієм ці океани складаються не з води – наша життєдайна рідина там радше утворює «скелі» на поверхні або потоки «лави», що вивергаються з кріовулканів і оновлюють крижану поверхню. Рідини, що існують при таких температурах, – це метан та етан, які на Землі є газами.

Проте гази, що формують атмосферу Титана, – це азот (як і тут) з «вологістю» (тобто розбавленим газом) та хмарами метану. Це місце дуже відрізняється від нашої планети, але там є моря, повно сполук вуглецю, які, за наявності енергії від Сонця та активних надр супутника (що пояснює кріовулкани), могли б утворити складні молекули, необхідні для зародження життя. Можливо, життя там немає, можливо, воно не схоже на наше, можливо, це лише ще один крок до руйнації нашої парадигми життя у Всесвіті.

Dragonfly стане другим людським літальним апаратом, що підкорить небо інших світів. Але якщо головною метою марсіанського Ingenuity було довести життєздатність літаючих роботів у космічних місіях, то Dragonfly матиме значно більше наукових інструментів для аналізу умов на супутнику в різних точках, віддалених на десятки кілометрів. По суті, це як марсіанський ровер, але літаючий. Він зможе аналізувати атмосферу та брати зразки ґрунту в різних місцевостях під час переміщення поверхнею Титана, можливо, вперше відвідавши кріовулкан зблизька та кратери від падіння метеоритів, де може бути вода. Якщо все піде добре, а багато хто зараз занепокоєний, він має прибути на Титан у 2034 році й відкрити нам новий світ in situ – місце, зовсім не схоже на Марс, який вже подарував нам вражаючі знімки зі своїх роверів.

Дуже ймовірно, що Dragonfly не виявить життя, але це ще один крок на шляху. А що станеться, якщо (чи радше, коли) ми виявимо, що не самотні, що життя існує поза Землею? Чи зруйнується парадигма життя, але ми залишимося з парадигмою розумного життя? Чи зміниться наше бачення Всесвіту та нашої планети? До чого призведе це грандіозне відкриття? Чи відмовимося ми від ідеї обраності та особливості? Останнім часом я не надто оптимістичний щодо того, чи це нам допоможе, але переконаний – парадигма зруйнується.