З усіх відтворень міфу про короля Артура, найцікавішим, безсумнівно, є те, що написав Теренс Генбері Вайт (1906–1964). У ньому він поєднує різні історичні епохи, проєктуючи їх із середньовіччя в майбутнє за допомогою фігури чарівника Мерліна, перетворюючи таким чином «Le morte d’Arthur», легендарний твір сера Томаса Мелорі, на одну з найкращих саг у жанрі фентезі, які коли-небудь були написані. Українською вона має назву «Король, що був і буде» (видавництво «Атіко де лос ліброс»), і сьогодні ми згадуємо її тут через наукові вкраплення, що пронизують її сторінки і мають за наскрізну нитку постать чарівника Мерліна, наставника короля Артура.

Дивують медичні коментарі, які Мерлін робить щодо синця під оком, зазначаючи його «екхімоз» (від латинського наукового ecchymosis), термін, що використовується в дерматології; ураження, що характеризується своїм кольором через крововилив у шкіру. Але де наукові знання Мерліна особливо помітні, так це в уривку, де йому доводиться навчати молодого короля Артура мови птахів. Він робить це в розмові, де чарівник згадує свого друга Карла Ліннея (1707–1778), натураліста-ботаніка, творця таксономії або класифікації живих істот. Хоча Лінней жив набагато пізніше за часів артурівської легенди, гра з часом, яку Т. Г. Вайт використовує як літературну вольність, дозволяє такі речі. Згадка про пастора Гілберта Вайта (1720–1793) — ще один приклад майстерного поєднання історичних епох.

«Гілберт Вайт, — зазначив Мерлін, — пише, чи то пак напише, що “мова птахів дуже давня, і в ній, як і в інших старих способах висловлювання, мало говориться, але багато мається на увазі”».

Найвідоміша праця Гілберта Вайта — це збірка листів під назвою «Природнича історія Селборна» (1789), видана українською «Libros del Jata». Це серія листів, адресованих зоологу Томасу Пеннанту та адвокату Дейнсу Баррінгтону, члену Королівського товариства. У них Гілберт Вайт розповідає про свої відкриття та спостереження як основу будь-якої класифікації видів. Так само, як артурівська сага Т. Г. Вайта є найкращим фентезійним романом, що коли-небудь був написаний, книга Гілберта Вайта є однією з найкращих книг з природничої історії всіх часів.

Це основоположна книга природничих наук в її орнітологічному вимірі; її описи морфології та поведінки різних видів птахів є суттєвими для наближення до їх вивчення, і саме це Мерлін передає молодому Артуру, дотримуючись його вчень, цитуючи Арістотеля та його «Поетику», де трагедії приписується імітативне походження.

Адже птахи дуже точно імітують звуки, які чують, за допомогою сиринкса — голосового органу, розташованого в основі трахеї. Проте спів птахів, окрім свого біологічного спадкового елемента, має й елемент імітації, не лише своїх родичів, але й своїх жертв. Таким чином, каже Мерлін, боривітер нападає на мишу, і та видає свій крик жаху; вереск, який боривітер буде імітувати щоразу, коли побачить мишу.

За мільйони років мова поширилася, і всі боривітри видають однаковий вигук щоразу, коли помічають гризуна, — так пояснює Мерлін у цьому фентезійному творі, де Т. Г. Вайт знаходить місце для всієї реальності, щоб пробудити нашу уяву за допомогою науки. Дуже рекомендується.

• Максим Коваленко — експерт із глибокого аналізу та фактчекінгу. Пише аналітичні статті з точними фактами, цифрами та перевіреними джерелами.