Протягом ХХ століття більшість європейських етнографічних колекцій залишалися в тіні великих сучасних мистецьких зібрань. Сьогодні вони пробуджують цікавість та інтерес творців, кураторів, директорів музеїв та деякої публіки, яка тисне на критичне переосмислення сотень тисяч об'єктів та наративів, знецінених естетично та семантично в межах установ, що базуються на історичних колоніальних відносинах.
У 1984 році історикиня Розсіка Паркер опублікувала есе «Підривний шов», в якому розмірковувала про соціальну історію нитки та голки – єдиних інструментів, зарезервованих для жінки в сучасній західній культурі.
Вона переосмислила їх так: «Мистецтво вишивки служило для виховання жінки відповідно до жіночого ідеалу (...), але також наділило її зброєю опору обмеженням самої жіночості».
У 2014 році Музей дизайну ось-ось мав відкритися, і метафора була більш ніж доречною. Місія будівлі полягала в тому, щоб впорядкувати сторінки та сторінки історії Барселони, розкидані по різних музеях, в компактний блок аркушів, структурований єдиною скобою. Скобою дизайну.
Рішення Музею Забороненого Мистецтва розірвати контракт з однією з компаній-субпідрядників, Magmacultura, спровокувало конфлікт з профспілкою «Солідарність і Єдність Трудящих» (SUT). Безстроковий страйк і протести, організовані з середи, 26 лютого, перед музеєм, розташованим у будинку Гарріга-Ногес в районі Ешампле Барселони, змусили тимчасово закрити його двері для відвідувачів.
