Декількома словами
Заява РПК про готовність до перемир'я та можливе роззброєння є важливим кроком, але потребує обережної оцінки. Конфлікт між Туреччиною та курдськими повстанцями має глибокі історичні корені та складну структуру. Успіх мирного врегулювання залежить від готовності турецького уряду до компромісів, гарантування прав курдської меншини та припинення репресій. Ердоган має шанс завершити цей затяжний конфлікт, сприяючи стабільності в регіоні.
Історична заява Робітничої партії Курдистану (РПК)
Історична заява Робітничої партії Курдистану (РПК) про готовність до припинення вогню і навіть до можливого роззброєння — за умови звільнення її лідера Абдулли Оджалана, який перебуває в ув'язненні на острові-в'язниці Імралі протягом 26 років — знаменує собою віху в чотири десятиліття конфлікту між Турецькою Республікою та курдськими повстанцями, який коштував щонайменше 40 000 життів. Але як заяву РПК, так і заклик Оджалана до розпуску збройної організації слід сприймати з обережністю. Це дуже складний конфлікт.
РПК, що входить до списку терористичних організацій США, ЄС та Великої Британії, історично розділена між прихильниками незалежності Курдистану — який включає території в Сирії, Іраку та Ірані — і більш помірною та прагматичною лінією, яка вважає прийнятним жити під турецьким прапором, але в середовищі, де гарантовано їхні політичні права. Останнє завжди було важко прийняти для різних турецьких урядів, але набагато важче для націоналістичного режиму Реджепа Таїпа Ердогана. Турецькі репресії проти курдів не обмежувалися лише військовим аспектом, а й включали криміналізацію курдської мови та культури, ув'язнення їхніх політиків, закриття засобів масової інформації та обмеження основних свобод.
Більше десяти років тому вже було оголошено про припинення вогню, яке мало призвести до роззброєння РПК, але воно не тільки закінчилося невдачею, а й дало поштовх військовим операціям турецького уряду, які загострили конфлікт. Крім того, розширення курдського впливу в Іраку після режиму Саддама Хусейна — зі створенням у 2003 році фактично незалежної курдської території на півночі країни — та в Сирії, з вибухом диктатури Башара Асада, стало визначальним у ворожості Туреччини до порозуміння з РПК. Війна в Сирії з 2011 року дозволила зміцнити курдські загони, які Анкара вважає продовженням РПК. Це змусило Ердогана військово втрутитися на півночі Сирії, щоб запобігти консолідації автономного курдського утворення на його кордоні. Це втручання перетворило Анкару на ще одного з дестабілізуючих акторів у регіоні та стало приводом для посилення репресій проти курдів на власній території.
Незважаючи на прецеденти, можливість вирішення курдського конфлікту в Туреччині є дуже доброю новиною в регіоні, де останніми роками побільшало проблем. Ердогану слід прийняти пропозицію принаймні з прагматизмом, дати гарантії курдській меншині та покласти край одному з затяжних конфліктів у зоні, де трапляється мало таких можливостей.
