Координаційна рада представників студентів державних університетів (CREUP) вже тривалий час б'є на сполох через проблему, яку державні органи, схоже, воліють ігнорувати: хронічне недофінансування системи університетів Іспанії. Попри обіцянку досягти інвестицій у вищу освіту на рівні 1% ВВП, закріплену в Органічному законі про університетську систему (LOSU), цей закон досі не виконується, а державні університети продовжують страждати від наслідків недостатньої та нерівномірної моделі фінансування.

Проблема не нова, але її тривалість загрожує підірвати основи державної та якісної освіти. У той час як такі країни, як Данія чи Швеція, виділяють значно більший відсоток ВВП на свої університетські системи, Іспанія залишається на рівні 0,7%-0,8%. Ця відсутність зобов'язань щодо вищої освіти не лише обмежує якість навчання, але й поглиблює нерівність між регіонами та увічнює залежність від приватного сектору в сфері, яка повинна гарантувати рівність доступу та можливостей.

Регіональні відмінності в інвестиціях в університети є яскравим свідченням відсутності політичної волі для забезпечення справедливої системи. Ми бачимо автономні спільноти, такі як Каталонія чи Канарські острови, які не досягають навіть 0,8%, що значно нижче 1%, якого вимагає LOSU. Це призводить до застарілої інфраструктури, браку ресурсів для досліджень та нерівномірної освітньої пропозиції залежно від регіону навчання. Іншими словами, місце народження чи проживання все ще є визначальним фактором якості освіти.

Аналіз інвестицій на одного студента показує тривожні цифри. Мадрид і Каталонія ледь виділяють 6000-7500 євро на студента, тоді як у Кантабрії чи Кастилії-Ла-Манчі ця цифра перевищує 8500 євро. Цей дисбаланс впливає не лише на матеріальні умови, але й на дослідницький потенціал, ставлячи під загрозу майбутнє нових поколінь та конкурентоспроможність країни на міжнародній арені.

Через брак державного фінансування університети все частіше звертаються до приватного сектору, щоб компенсувати свою економічну нестабільність, а плата за навчання залишається високою в багатьох регіонах. Ця ситуація не лише обмежує доступ до вищої освіти для найбільш вразливих верств населення, але й перетворює її на простір, де купівельна спроможність визначає можливість здобуття освіти.

Якщо поточна тенденція збережеться, система державних університетів перетвориться на елітарну модель, де лише ті, хто може дозволити собі зростаючі витрати, матимуть доступ до якісної освіти. Цей ринковий ухил суперечить принципу рівних можливостей і ставить під загрозу роль університету як рушія соціального та економічного розвитку.

Студентські представники не лише засуджують цю ситуацію, але й вимагають конкретних та термінових заходів для її виправлення. Однак пасивність державних органів є неприйнятною. Йдеться не про брак ресурсів, а про абсолютну відсутність політичної волі інвестувати в майбутнє. Поки центральний уряд та регіональні адміністрації ховаються за бюрократичними дебатами та бюджетними виправданнями, університетська система продовжує занепадати, прирікаючи тисячі студентів на недостатню освіту та дедалі обмеженіші можливості.

Вища освіта – це не розкіш чи привілей, а фундаментальне право та інвестиція в соціальний та економічний прогрес. Але влада вирішила дивитися в інший бік, увічнюючи модель, яка сприяє прекаризації знань та «відтоку мізків» за кордон.

Щоб подолати цю кризу, необхідно виконати зобов'язання щодо виділення щонайменше 1% ВВП на вищу освіту, забезпечивши достатнє та стабільне фінансування. Крім того, необхідно терміново розподіляти кошти справедливо між автономними спільнотами, щоб територіальні відмінності не впливали на якість освіти.

Також вкрай важливо посилити систему стипендій та допомоги на навчання, щоб доступ до університету залежав не від економічних можливостей родини, а від академічних заслуг та зусиль студентів. Для цього щонайменше третина збільшення бюджету має бути спрямована на гарантування справедливості та зменшення залежності від приватних ресурсів.

Регіональні адміністрації, зі свого боку, повинні взяти на себе зобов'язання щодо багаторічних планів фінансування, які забезпечать стабільність та передбачуваність інвестицій в університети. Без довгострокової стратегії вища освіта залишатиметься заручником мінливих політичних рішень, не гарантуючи стійкості системи.

Центральний уряд також повинен відігравати активнішу роль у структурному фінансуванні державних університетів, укладаючи угоди з автономними спільнотами для забезпечення достатності ресурсів. Вища освіта не може залишатися другорядним питанням на політичному порядку денному чи залежати від бюджетних коригувань, які прирікають її на нестабільність.

Адміністрації не можуть більше відсувати вищу освіту на другий план. Фінансування університетів має стати пріоритетом політичного порядку денного не лише тому, що це стосується сотень тисяч студентів сьогодні, а й тому, що це визначатиме інноваційний, дослідницький та розвитковий потенціал Іспанії в майбутньому.