Новини про бойові підрозділи, сформовані з колишніх в'язнів по обидва боки війни в Україні — як-от український батальйон «Алькатрас» — повернули мене до старих романів Свена Гасселя. У них ідеться про солдатів штрафного полку німецької армії часів Другої світової війни. Я прочитав одну з 14 написаних ним книг, яка ще чекала своєї черги — «Кривава дорога». Розмірковуючи про дисциплінарні батальйони, я несподівано занурився в зовсім інший роман — жахливу «Хатинь» (1971) Алеся Адамовича, що нещодавно вийшла іспанською. Саме на ній базується знаменитий і страшний фільм Елема Клімова «Іди і дивись», який вважається найкращим кінематографічним втіленням дій нацистських ескадронів смерті. У «Хатині» я натрапив на слід бригади Дірлевангера СС — штрафного підрозділу гітлерівської армії, «чорних мисливців», як їх охрестив історик нацизму Крістіан Інграо, оскільки спочатку він складався із засуджених за браконьєрство.

Я думав, що після стількох прочитаних книг Свена Гасселя мене вже мало що може зацікавити в ньому. Почав наприкінці шістдесятих із «Штрафбату» ще в школі. Потім були «Легіон засуджених» (перший роман серії), «Танки смерті», «Товариші по фронту», «Генерал СС», «Ліквідувати Париж!»… У 1996 році я взяв у нього інтерв’ю в його будинку (він жив у Барселоні), а у 2012 році написав його некролог. На той час ми вже знали, скільки всього вигадав Свен Гассель (справжнє ім’я — Борґе Віллі Редстед Педерсен), і що, наприклад, штрафній роті не могли довірити дорогоцінні танки «Тигр», як це описано в «Тюрма ГПУ». Але зі Свеном Гасселем та його персонажами (Порта, Малюк, Барселона, Легіонер, Старий, ненависний Хайде, його власне альтер его Свен) відбувається те саме, що й з багатьма рештками минулого: ніколи повністю їх не позбудешся.

У «Кривавій дорозі» ми стежимо за персонажами штрафної роти під час галюцинаторного маршу Балканами серед розкладених трупів, шибениць із розгойдуваними повішеними, спеки, спраги та скорпіонів. Вони відвідують Афіни, Салоніки, Белград, стають свідками масових страт, ведуть жорстокі рукопашні бої в Росії. Рота тут приймає до себе великого бурого ведмедя Распутіна з розореного російського цирку, який ділить із групою труднощі та б'ється поруч, у сталевій касці і навіть кидаючи ручні гранати (!). Інший епізод свідчить, що Сем Пекінпа, безсумнівно, знав романи Свена Гасселя, коли знімав «Залізний хрест». Є речі, які викликають сумніви, наприклад, те, що німецька армія, прагнучи отримати більше солдатів, набирає навіть «підрозділ німецьких негрів». Також те, що росіяни використовують «Калашникови», що малоймовірно, оскільки АК-47, як випливає з назви, з'явився 1947 року, після війни.

Я читав «Криваву дорогу», як уже казав, через актуальність теми штрафних батальйонів, паралельно з просвітницьким есе про ці німецькі підрозділи у Другій світовій війні — «Strafbattalion, Hitler’s penal batallions» американського військового історика Волтера С. Запоточного. У ньому детально пояснюється їх функціонування в контексті німецької армії та пенітенціарної системи Третього Рейху. Штрафні батальйони, що складалися з засуджених військових (за недисциплінованість, дезертирство, непокору чи боягузтво), а також політичних та кримінальних в'язнів, з'явилися для компенсації все більших втрат німецьких солдатів. Ідея полягала у використанні ресурсу неактивних бійців із в'язниць.

Strafbattalions пропонували можливість вийти з в'язниці (або не потрапити до неї після скоєння злочину) і теоретично навіть спокутувати провину. Запоточний зазначає, що деякі засуджені скористалися можливістю і героїчно поводилися на фронті, хоча розповідає і про те, як інші продовжували свої злочинні звички, коячи звірства, для яких нацистська армія створювала дуже сприятливі умови. Насправді штрафні підрозділи були гарматним м'ясом і, наголошує Запоточний, їх часто використовували в самогубних місіях («місіях на небеса»), для розмінування полів або збору трупів з фронту. За оцінками, їхні втрати перевищували 50%. Були жорстокі покарання, і їх не забезпечували найкращим озброєнням (точно не «Тиграми»). Вони часто перебували під контролем військової поліції (Feldgendarmerie). До трьох штрафбатів зникли повністю, і в документах їх описано як «знищені в бою». Серед дисциплінарних військ були підрозділи умовного звільнення, такі як батальйони засуджених солдатів під номером 500 (серед них 500-й парашутний батальйон СС), або з цивільних в'язнів під номером 999 (як 999-а легка африканська дивізія). Жодного 27-го штрафного танкового полку (вигаданого підрозділу, де воюють персонажі Свена Гасселя) не існувало.

Запоточний приділяє багато уваги 36-й гренадерській дивізії Ваффен-СС, яка наприкінці війни стала сумнозвісною бригадою Дірлевангера, названою на честь її командира Оскара Дірлевангера — алкоголіка, вбивці та ґвалтівника, який був надто жорстоким навіть за (високими, як можна уявити) стандартами СС. Ця зловісна формація, що складалася зі справжніх убивць, брала участь у найжахливіших актах нацистів на Сході, спалюючи живцем цілі села в Білорусі та заслуживши репутацію найзлочиннішого підрозділу військової машини Гітлера. Бригада була створена в 1940 році в рамках Ваффен-СС як антипартизанська група, спочатку із засуджених за браконьєрство — через їхню здатність вистежувати ворога та влучність стрільби — і розширилася за рахунок найпідліших злочинців, перетворившись на банду безжальних садистів-головорізів. Те, як вони спустошили окуповану Білорусь, було жахливим. «Де вогонь, там і Дірлевангер», — казали в німецькій армії.

Бригада Дірлевангера об'єднує три книги: «Strafbattalion», «Криваву дорогу» та «Хатинь». У романі Свена Гасселя, де є численні згадки про «500-ті», класичні дисциплінарні війська, капітана СС за непокору наказу та вбивство важливого російського полоненого відправляють до бригади Дірлевангера. У «Хатині» описується знищення 1943 року німецькими геноцидними військами білоруських сіл, таких як власне Хатинь (не плутати з Катинню, де росіяни вбили польських офіцерів у 1940 році). У романі представлено село Переходи, звідки родом 13-річний Фльора, який став партизаном і свідком звірств.

У романі, складному та тривожному, як сама війна, є багато речей, що з'являються у фільмі «Іди і дивись» (сценарій писали разом Адамович і Клімов). Є галюцинаторний жах руйнування села та спалення його мешканців, замкнених у коморі; той самий німецький літак-розвідник Focke-Wulf Fw-189 Uhu («Сова»), що все бачить; безжальні змішані загони німців та іноземних пособників (описані в романі як «штрафні батальйони»). І є німецький командир із мавпочкою (факт, підтверджений свідком знищення села Левіщі), яка у фільмі перетворилася на рідкісного довгоп'ята.

Айнзацкоманда СС, яка знищила Хатинь, насправді була 118-м батальйоном Шуцманшафту, підрозділом нацистської поліції, що включав українських колабораціоністів, російських добровольців, набраних у таборах для військовополонених, та сили батальйону Дірлевангера. У романі батальйон прямо не згадується, але для фільму Клімов хотів, щоб персонаж командира СС, якого чудово зіграв латвійський актор Віктор Лоренц, базувався на Оскарі Дірлевангері. Насправді злочинний нацистський лідер не загинув від рук партизанів після захоплення в засідці (як у романі та фільмі), а ще встиг винищувати поляків зі своїми військами диких ландскнехтів під час Варшавського повстання 1944 року. Його забили до смерті польські охоронці в таборі для військовополонених Альтсгаузен у червні 1954 року.

Різниця між недисциплінованими, гультяйськими та загалом антинацистськими товаришами Свена Гасселя та дикими звірами Дірлевангера велика й помітна. Але не може не турбувати, що в обох випадках це були штрафні підрозділи, які воювали на одному боці, в однаковій формі та під одним прапором.