Що є реальністю, що вигадкою, і як вони співвідносяться у культурних продуктах? Дискусія про розмиті межі між фікцією та нон-фікшн є традиційною для літературного світу, але поза культурними додатками та літературними вечорами вона також має значення у правовій сфері.

Нещодавно спалахнула полеміка навколо книги «Ненависть» (видавництво Anagrama), у якій Луїсхе Мартін намагається зрозуміти злочинну натуру Хосе Бретона, який убив двох своїх дітей. Рут Ортіс, його колишня партнерка та мати дітей, звернулася до суду з вимогою заборонити публікацію через незаконне втручання у право на честь, приватне життя та зображення загиблих неповнолітніх. У постанові суддя у справі наголосив на важливості визначення, чи належить твір до сфери фікції, перш ніж ухвалювати рішення.

Хоча основна суперечка стосувалася не цього конкретного аспекту, суд встановив, що «неможливо чітко визначити» вигаданий чи невигаданий характер твору, «а це є питанням особливої важливості при зважуванні меж свободи вираження поглядів». Зі свого боку, видавництво Anagrama у заяві про добровільне відкликання книги зазначило, що в демократичному суспільстві необхідний «баланс між творчою свободою як фундаментальним правом та захистом жертв». І додало: «Твори, натхненні реальними подіями, як у випадку з „Ненавистю“, вимагають подвійної дози відповідальності та поваги».

Як ця дискусія трансформується у правове поле?

Переважно так: коли твори підпадають під категорію фікції, свобода значно більша. Тому часто у творах зазначають, що «будь-яка схожість із реальністю є чистою випадковістю»: це спосіб перестрахуватися. Коли ж твори відносять до нон-фікшн, свобода обмежена. Проблема виникає на розмитих межах між цими двома берегами і породжує судові спори: з одного боку, деякі особи чи установи апелюють до свого права на честь, приватність, гідність чи власне зображення, які, на їхню думку, були спаплюжені у творі. На що творці відповідають, посилаючись на свої свободи.

«Конституція захищає публічний дискурс і забороняє будь-які форми попередньої цензури», — каже адвокат Антоніо Муньос Віко, партнер юридичної фірми Garrigues, що спеціалізується на праві у сфері культури та розваг. За його словами, існує літературний та мистецький дискурс, захищений свободою творчості, та журналістський дискурс, захищений правом на інформацію. З іншого боку, свобода вираження поглядів є наскрізною і зазвичай застосовується до політичного дискурсу, наприклад, до думок та оціночних суджень. У випадку нон-фікшн (неавторизовані біографії, хроніки, мемуари тощо) вимагаються журналістські критерії правдивості та перевірки. Але у фікції діє те, що в Німеччині називають імунітетом мистецтва. «Існують дуже чутливі сфери, особливо зі зростанням популярності нон-фікшн та жанру „true crime“, і виникають суперечки, але також існує міцна судова практика, що гарантує захист різних дискурсів, ретельно зважуючи у кожному конкретному випадку різні права», — каже Муньос Віко. «Виходячи з досвіду диктатури, в Іспанії судді дуже неохоче вдаються до арешту книг», — додає юрист.

Розмиті межі

Але ці категорії не завжди чітко розмежовані. «Проблема виникає, коли література відходить від чистої фікції, коли фікція „брудна“ і немає чіткого пакту, а читач не знає, які факти правдиві, а які ні», — зазначає Віктор Х. Васкес, професор конституційного права Севільського університету та автор книги «Свобода митця. Цензура, обмеження та скасування» (Athenaica), згадуючи твори Мішеля Уельбека чи Емманюеля Каррера як приклади, де часто виникає така плутанина.

Дуже поширеною чутливою зоною є випадки, коли персонаж, натхненний реальною людиною, викликає обурення в її оточенні. Важливе рішення було ухвалене щодо роману Мануеля Вісента «Сад вілли Валерія» (Alfaguara, 1999) через зображення персонажа: «Педро Рамон Молінер, син Марії Молінер», як називає його Вісент, звинувачуючи його в гомофобії та сексуальній розбещеності. Це не сподобалося його вдові, яка подала позов. Справа дійшла до Конституційного суду, який віддав перевагу свободі літературної творчості: «Оскільки це роман, можна було створити вигаданий всесвіт і брати елементи з реальності, не дотримуючись критеріїв правдивості», — каже Муньос Віко. Крім того, той факт, що людина, яка надихнула персонажа, померла, зменшив силу її права на честь.

Інший відомий випадок стосувався «Злочину маркізів Уркіхо», епізоду серіалу «Слід злочину» (La huella del crimen) каналу RTVE. Син маркізів, убитих у 1980 році, вважав, що трансляція порушує його право на честь, і подав до суду. Верховний суд у 2014 році встановив, що епізод захищений як свободою інформації (він був правдивим та перевіреним), так і свободою творчості щодо драматизації, інтерпретацій та наративних технік.

Існують межі: дифамація та наклеп. І з цими межами зіткнулися деякі книги. Наприклад, біографія Кларенса Зеєдорфа, в якій футболіст дифамував тренера «Реал Мадрид» Бенджаміна Тошака, звинувачуючи його в отриманні незаконних комісій. Або у Франції роман «Процес» Матьє Ліндона, де французького політика Жан-Марі Ле Пена звинувачували в натхненні злочину, скоєного двома молодими ультраправими у 1995 році. В обох випадках, будучи творами нон-фікшн з неперевіреною інформацією, вони отримали засудження.

Впізнаваність та відповідальність

Як бачимо, крім універсальних принципів, потрібно розглядати кожен випадок окремо. «Не існує фіксованих критеріїв. Однак важливим критерієм є те, що якщо факт чи персонаж дійсно впізнаваний, це може призвести до юридичної відповідальності», — кажуть Хав'єр Васкес, партнер департаменту інтелектуальної та промислової власності RocaJunyent, та Елісенда Перельо, асоційований директор департаменту інтелектуальної та промислової власності тієї ж фірми.

У 2016 році виникла суперечка, коли письменниця Ельвіра Наварро опублікувала «Останні дні Аделаїди Гарсії Моралес» (Literatura Random House), де Наварро взяла реальну особу, також письменницю, щоб вільно вигадати дні перед її смертю (книга продавалася як «псевдодокументальний фільм»), що викликало гнівну критику кінорежисера Віктора Ерісе, який був її партнером. «Фікція може містити реальні елементи, але повинна зберігати внутрішню узгодженість, яка дозволяє аудиторії розрізняти реальність та фантазію. Зміна імен та характеристик може допомогти уникнути можливих претензій, але якщо персонаж легко впізнаваний, можуть існувати юридичні ризики порушення прав», — додають юристи.

Що таке фікція та нон-фікшн?

Дискусія триває давно і має філософський відтінок. «Вже Платон у кількох своїх працях вважає, що фікція — це брехня, яка може заплутати сприйняття реальності», — каже Хема Лопес Канісіо, професорка теорії наративу Університету U-Tad, дослідниця в Університеті Гронінгена та спеціалістка з меж фікції. «Але реальність і фікція не протилежні: фікція творчо оперує реальністю», — додає експертка. Фікція, хоч і вигадана, може викликати емоції, рухати маси, впливати на хід подій у світі: ми функціонуємо на основі життєвих, політичних, релігійних наративів. Щось подібне пояснює Юваль Ной Харарі у бестселері «Sapiens»: гроші, компанії, нації — це спільні фікції, які рухають світом.

Отже, фікція створена з реальних елементів. У крайньому випадку, якби ми замкнули немовля в скрині, витягли його через 30 років (вибачте за садизм) і попросили написати роман, воно б не знало, з чого почати: воно б не знало світу. Накопичений досвід необхідний як автору, так і читачеві. Фікція зроблена з реальності, але, водночас, дехто вважає, що будь-який культурний артефакт є фіктивним просто через факт перевпорядкування світу у фрази чи розміщення камери в певному місці. Або через спотворення, викликане пам'яттю. Або через прийняття певної точки зору чи моральної позиції. Згідно з цією точкою зору, реальність занадто складна, щоб існувало таке поняття, як нон-фікшн. Реалізм неможливий.

«У випадку літератури нон-фікшн беруться конкретні факти, що відбулися у фактичній реальності, і розповідаються у поетичному та творчому тоні: мета — вплинути на реципієнтів особливим чином», — каже Лопес Канісіо. Коли Родольфо Волш розповідає про розстріли в «Операції „Різанина“» (Libros del Asteroide), він робить це так, щоб викликати емоції у читачів. Хоча ми маємо чіткі уявлення про те, що таке фікція та нон-фікшн, якщо нас запитати, можливо, пояснити це буде не так просто. І з літературної точки зору, можливо, це не так вже й важливо: «Те, що сталося насправді, — це лише сировина, важливим є те, що письменник робить із тим, що сталося», — пише Девід Шилдс у «Жага реальності» (Círculo de Tiza).

Зрозуміти код

«Підсумовуючи, йдеться про те, щоб суддя зрозумів код книги», — пояснює Віктор Х. Васкес. Часто це непросто. Наприклад, успішний і суперечливий фільм «Емілія Перес» (Жак Одіар, 2024) критикували з деяких сторін за зображення нереальної Мексики, на що відповіли, що код фільму — це код фантастичного та шаленого мюзиклу, який не зобов'язує бути правдоподібним у певних аспектах (схожі критики лунали на адресу кіно Альмодовара щодо іспанських реалій).

Ми живемо в часи, коли, як каже назва есе Шилдса, існує «жага реальності»: багато персонажів чи подій недавньої історії швидко перетворюються на серіали, фільми, біографії та романи. Коли трапляється щось трохи надзвичайне, часто хтось коментує, що «про це є серіал на Netflix». Нещодавно вийшла біографія Хуліо Іглесіаса «Іспанець, який закохав у себе світ» (Libros del Asteroide) Ігнасіо Пейро; у 2022 році життя президента Феліпе Гонсалеса було романізовано Серхіо дель Моліно в «Такий собі Гонсалес» (Alfaguara), а Лейла Герр'єро відтворила життєвий шлях аргентинки Сільвії Лабайру в «Поклик» (Anagrama), одній з найцінніших книг 2024 року. Були зняті серіали або фільми про гурт Locomía («Диско, Ібіца, Locomía»), про ведуту Ла Венену («Veneno»), не кажучи вже про складну територію „true crime“: вбивство Асунти Бастерри («Справа Асунти»), Росіо Ваннінкхоф («Долорес: Правда про справу Ваннінкхоф») або злочин у Лос Галіндос («Маркіз»). Це лише кілька близьких прикладів.

Серіал «Королі ночі» (Reyes de la noche) у 2021 році зобразив конкуренцію між спортивними журналістами Хосе Марією Гарсією та Хосе Рамоном де ла Мореною за лідерство у нічному радіоефірі. Гарсія висловив свої скарги: він вважав це «мерзенною зрадою». Серіал скасували без особливих пояснень після першого сезону, хоча другий був анонсований. Зі свого боку, книга «Фарінья» (Libros del KO, 2018) Начо Карретеро та серіал, натхненний нею, глибокий портрет галісійського наркотрафіку, також мали проблеми. Книгу заарештували одразу після виходу на прохання мера О-Грове, і надійшли позови, зокрема й щодо серіалу. Наприклад, від колишнього наркоторговця Лауреано Оубіньї. «Його життя погіршилося після виходу серіалу», — сказав його адвокат.

«Іспанія, порівняно з іншими країнами, є країною з невеликою кількістю судових процесів у цих аспектах», — каже Віктор Х. Васкес. Проте випадки трапляються. «Я вважаю, що щодо мистецької свободи відбулася не стільки юридична зміна, скільки зміна чутливості суспільства, яке вважає, що існує право не почуватися ображеним. Право, якого не існує. Крім того, сьогодні через соціальні мережі здатність до цензури більша. Все це зрештою проникає в інтерпретацію права, і вважається, що право має встановлювати межі для творчості», — підсумовує Віктор Х. Васкес.