Розставання з партнером — це непросто. Віддалення від друга — також. Але що робити, коли психолог більше не вписується в життя пацієнта? Що відбувається, коли здається, що терапевтичний прогрес зупинився, а результатів немає? Існує поняття «терапевтичної колії» (therapy rut) — глухого кута, коли сеанси більше не допомагають пацієнту, який не завжди знає, як діяти, виявивши, що терапія не працює.
Що є реальністю, що вигадкою, і як вони співвідносяться у культурних продуктах? Дискусія про розмиті межі між фікцією та нон-фікшн є традиційною для літературного світу, але поза культурними додатками та літературними вечорами вона також має значення у правовій сфері.
У 2005 році міська рада Картахени (регіон Мурсія, 220 000 мешканців) запалила іскру проєкту Mandarache — ініціативи, що мала на меті розпалити вогонь читання серед молоді через формат літературної премії. Двадцять років потому ця іскра перетворилася на яскраве полум'я, що стало орієнтиром у регіоні. Щороку близько 8 000 підлітків та молодих людей стають не просто свідками, а й суддями та учасниками події, яка виходить далеко за межі освітньої програми.
Ми зустрілися опівдні в одному з тих милих барів мадридського району Маласанья (де він прожив багато років, але тепер буває не так часто), не подумавши, що о цій годині там буде повно людей і вести стриману розмову буде неможливо. Тож ми пішли шукати спокійніше місце й натрапили на інший заклад, величезний і майже порожній, який, як він пояснив, раніше був центром дозвілля для літніх людей, а тепер там розташований ресторан органічної та екологічної їжі, де немає коли, але є розливні соки, нібито натуральні. Чиста новітня історія, погоджуємося ми обидва.
З подивом констатую, що останнім часом телебачення бере інтерв’ю у письменників, із захопленням рекламує появу «обов’язкових до прочитання» романів, на думку їхніх промоутерів. І підкреслюють, що більшість із них торкаються соціальних тем, нагальних вимог, розширення прав і можливостей — усього того модного, що, здається, потребує ринок та свідомі читачі.
Але я дуже сумніваюся, що люди, які живуть у незамінному товаристві телевізора, мають надмірну любов до книг. Книги змушують думати, потрібна розумова та емоційна концентрація, щоб ними насолодитися.
У всій тій словесній бурі, що вирує довкола книги Луїсхе Мартіна «Ненависть», одне слово так і не прозвучало – стримане слово «відповідальність». Ми бачили беззастережних захисників свободи слова, але також чули й тих, хто обстоював право на честь живих і мертвих жертв подвійного вбивства, жорстокість якого, можливо, неможливо передати словами, так само, як немає слів, щоб описати горе матері вбитих дітей, ані, ймовірно, здатності осягнути його глибину.
Нам дедалі важче розповідати про себе, пояснює психоаналітик Лола Лопес Мондехар (Моліна-де-Сегура, Мурсія, 1958). Мобільні телефони, соціальні мережі, нестабільна зайнятість та загалом цифровий капіталізм заважають нам створювати наратив, який допоміг би зрозуміти себе, хто ми є, чого хочемо і що можемо зробити. Це робить нас легкою здобиччю для спрощених пропозицій популістів, які шукають цапів-відбувайлів, наприклад, іммігрантів, щоб звинуватити їх у наших бідах.
Томмі Оранж — «індіанець». Він свідомо використовує це слово для самоідентифікації. Але вважає, що коли його вимовляють певні люди, воно звучить образливо, спрощено та застаріло. Це термін, нав'язаний 500 років тому через незнання, і який «часто ззовні використовується як зброя», — пояснює він.
Дріс Буіссеф-Рекаб Луке (Тетуан, 78 років) пройшов шлях від пастуха кіз у дитинстві до викладача іспанської мови в Університеті Рабату. Але він також був політичним в'язнем, провів понад 13 років у в'язниці за участь у комуністичній асоціації та жив у вигнанні в Іспанії. Ніщо з цього не змушує його мовчати. Син іспанки та марокканця, він відчув подвійність двох культур. Усе це він відобразив у своєму останньому романі: «Пакіта на землі маврів» (ExLibric, 2024), який щойно представив у Мадриді. Досі він писав усі свої твори французькою.
З усіх відтворень міфу про короля Артура, найцікавішим, безсумнівно, є те, що написав Теренс Генбері Вайт (1906–1964). У ньому він поєднує різні історичні епохи, проєктуючи їх із середньовіччя в майбутнє за допомогою фігури чарівника Мерліна, перетворюючи таким чином «Le morte d’Arthur», легендарний твір сера Томаса Мелорі, на одну з найкращих саг у жанрі фентезі, які коли-небудь були написані.