«Стежки вилися родючими луками. Під звуки щебету кількох пташок Вінстон відчував повний мир зі світом». Цей ідилічний опис передвіщає трагедію та задає іронічний тон роману, чий глузливий оповідач повідомляє нам, що Вінстон одразу помітив: світ не був у мирі, стежки не вели до слави, а його юнацький ідеалізм та втеча вперед, можливо, були не надто блискучою ідеєю.

Але ось він, сам на сам із небезпекою своєї невизначеної долі, бореться проти німців на французькій землі, де садить насіння квітів, подібно до того, як інші раніше садили міни, що не мали прорости. Як у графіті бунтівника Бенксі, що збирається кинути букет квітів замість гранати, наш молодий сміливець ризикує життям і дізнається, як і поет, що життя — річ серйозна, а смерть — ще серйозніша.

Нещастя довготелесого Вінстона, американського журналіста, якому не щастить і який вирішує наслідувати доброго Ерні Гемінґвея та вирушити на війну в Європу, щоб почати все спочатку… у двадцять три роки, — ось про що розповідає «Весняний наступ» прозою, яка гумором та емоційною емпатією протистоїть жахам війни, які прагне засудити.

У той час, коли Коул Портер тріумфував на Бродвеї з «Панама Хетті», а Фолкнер щойно надрукував свої два оповідання з «Диких пальм» і працював пліч-о-пліч із Гоуксом у Голлівуді, молодий журналіст Льюїс, який працював репортером у The New York Journal, опублікував цю чорно-білу історію про милого невдаху. Він вирішує принести себе в жертву, вступивши до Британських експедиційних сил у Франції, щоб переконати себе, що боротьба за інших його викупить. Проте війна не лише не звеличила його, а й назавжди прирекла на анонімність, як і багатьох полеглих солдатів, що бачили в боротьбі спосіб виправити свою нещасливу долю.

Льюїс уже зачарував нас своїм романом «Джентльмен у дрейфі», який намітив трагікомічний шлях, яким іде й цей новий роман, написаний на межі між репортажем з фронту та побутописом, що звертає увагу на найдрібніший, навіть дурний жест з тією ж вагою, з якою оповідається епічний подвиг.

Це нове сатиричне прочитання війни в тіні міфічного антимілітаризму роману «На Західному фронті без змін» (1929), який Еріх Марія Ремарк написав десятиліттям раніше, щоб боротися, як і фільм «Стежки слави», що Кубрик випустив у 1957 році, з дурістю війни, яку можна осягнути лише через криве дзеркало, що дозволяє сприйняти її як своєрідний фарс.

Ремарк вирішив розповісти свою історію від першої особи голосом солдата Пауля Боймера, альтер еґо автора, який також є молодим солдатом, що вступає до армії, аби залишити позаду численні негаразди, переконаний, що війна може стати полегшенням: «Я молодий, мені двадцять років, але я не знаю від життя нічого, крім розпачу, страху, смерті та переходу від існування, сповненого найабсурднішої поверховості, до прірви болю» — ці слова молодого Боймера цілком міг би повторити молодий Вінстон на полі бою, серед спогадів про рідний Індіанаполіс, про свої робочі та любовні розчарування, про свої наївні та помилкові мрії, коли зброя мовчить.

Але Льюїс описує невдалу німецьку атаку у квітні 1940 року, яка насправді відбулася в червні того ж року і означала нищівну перемогу нацистів. У напруженій атмосфері конфлікту нікому не спало на думку, що вигадка в романі — це лише вигадка. Примірники негайно вилучили з книгарень, автор став вигнанцем, і про «Весняний наступ», сон однієї воєнної ночі, більше ніхто не чув. Кілька років потому скромна слава Льюїса як сценариста в Голлівуді також закінчилася, бо «полювання на відьом» згадало і про нього.

Довільно, талант іноді народжується на периферії духу, в найгірший момент і найгіршим чином, і часто, як у випадку з нещасним Льюїсом, на жаль, він ефемерний.