У всій тій словесній бурі, що вирує довкола книги Луїсхе Мартіна «Ненависть», одне слово так і не прозвучало – стримане слово «відповідальність». Ми бачили беззастережних захисників свободи слова, але також чули й тих, хто обстоював право на честь живих і мертвих жертв подвійного вбивства, жорстокість якого, можливо, неможливо передати словами, так само, як немає слів, щоб описати горе матері вбитих дітей, ані, ймовірно, здатності осягнути його глибину.

І повчально було спостерігати в усьому цьому те, що сучасною мовою називають гендерним упередженням: переважно чоловіки, зімкнувши лави, воювали на боці свободи слова, тоді як жінки вказували на муки, які публікація книги – а з нею й повернення в інформаційний простір імені, обличчя та голосу безпристрасного вбивці – завдасть матері дітей, а безсумнівно, й дідусям, бабусям та близьким родичам.

Існують певні аргументи та заголовки, настільки зношені від використання, що стає трохи ніяково бачити, як їх формулюють з переконаністю людини, яка щойно осяялася геніальною ідеєю. Подібно до того, як, говорячи про контраст між літературною якістю письменника та його людською підлістю, обов’язково витягують на процесію вже пошарпану мумію Луї-Фердінана Селіна, так і в цій нашій дискусії чоловічі голоси вдалися до подвійного прикладу – Трумена Капоте та Еммануеля Каррера, авторів двох, здавалося б, беззаперечних творів у жанрі наративу про реальні злочини, який тепер також модно називати true crime, аби показати, що той, хто його вживає, «в темі», або, можливо, мені слід сказати in the know, щодо найактуальніших та найновіших культурних дебатів.

Я читав книгу Еммануеля Каррера двічі, з інтервалом у кілька років: вперше, як і багатьох, вона мене приголомшила нечуваністю історії та манерою її викладу; вдруге я читав «Супротивника», бо сам порекомендував його студентам, і, на мій подив, очікуваного враження не сталося. До деяких книг небезпечно повертатися. Історія того сумного самозванця, який став убивцею власної родини, коли його мали викрити, залишалася такою ж сильною, але фігура, на яку я майже не звернув уваги минулого разу, стала для мене нестерпною – фігура самого Каррера, який наполегливо ставив себе в центр своєї книги, жестикулюючи, щоб зробити своє авторство ще очевиднішим. Можливо, з роками я стаю менш терпимим до вихвалянь літературного егоцентризму, до роздувань та гіпертрофії постаті митця. Сам я, мабуть, не раз у молодості піддавався тому, що можна було б назвати улесливою епікою письменника як персонажа самого себе, як члена цеху, водночас шахрайського й героїчного. Перечитуючи Каррера, мене дратувало, що він надавав собі в книзі стільки ж ваги, скільки й тим людям, про яких писав, і які постраждали незрівнянно більше за нього.

Трумен Капоте кращий за Каррера, а «З холодним серцем» – одна з тих книг, до яких я повертаюся протягом років. Але я також не думаю, що ця книга сьогодні цілком годиться як беззаперечний приклад не лише високої літературної якості, а й права письменника-документаліста переступати через будь-які докори сумління в прагненні створити шедевр. Ми маємо право писати вільно, але більш дискусійним є право маніпулювати на свою користь людьми, значно вразливішими та травмованішими за нас, без їхнього дозволу, та жадібно експлуатувати їхнє нещастя для досягнення успіху та заробітку грошей – величезного успіху та грошей, у випадку Трумена Капоте. Вже давно відомо, які негідні хитрощі, навіть сексуальні, він використовував, щоб завоювати довіру двох безмозких убивць родини Клаттерів. І він сам усно та письмово засвідчував дедалі більше нетерпіння, з яким чекав на виконання смертного вироку й боявся помилування, коли книга вже була готова до друку, з огляду на гарантований і безкоштовний рекламний ефект, який мав принести кривавий фінал історії. Зворотним боком тієї подвійної й брудної страти через повішення, у якомусь крижаному ангарі на світанку, стала багатолюдна вечірка, яку Капоте влаштував у готелі «Плаза» в Нью-Йорку, щоб відсвяткувати сотні тисяч примірників, що розійшлися від моменту виходу книги.

Персонаж, якого ми вигадуємо, належить нам; якщо ми пишемо про реальних людей, ми набуваємо відповідальності, від якої у випадку художньої літератури ми звільнені. Це та сама відповідальність, яку бере на себе журналіст: його свобода вираження обмежена повагою до фактів та правдивістю слів, які він вкладає в уста співрозмовника, – все це зводиться до поваги, на яку заслуговує кожна людина, особливо найвразливіша, та, що не може себе захистити. Клаттери були невиразною родиною фермерів із Канзасу, а їхні двоє вбивць – нещасними людьми, позначеними лихою долею від народження. Коли Трумен Капоте використав свою свободу слова, щоб скандально висміяти дам нью-йоркського вищого світу, які доти його улещували, ціною, яку він заплатив, стала соціальна смерть і руїна. Тут, як і в усьому, є класове питання: завжди безпечніше вправлятися в дотепності на тому, хто не може себе захистити.

Для Сімони Вейль права людини залишаються чистою абстракцією, якщо вони не супроводжуються тим, що вона називає обов’язками перед людьми, які полягають у повазі, солідарній допомозі та співчутті, у визнанні повної людяності інших. Це обов’язки перед усіма, які стосуються кожного з нас. Мені не здається, що митець звільнений від них. З часів авангарду, досить занепалого на сьогодні, після понад століття існування, абсолютна свобода – особиста та естетична – була догмою, що породила чимало монстрів. Андре Бретон постановив, що вийти на вулицю з пістолетом і вбити когось навмання – це досконалий сюрреалістичний акт. Він та його послідовники розмахували як прикладом максимальної трансгресивної свободи творами Маркіза де Сада, в яких сексуальне насильство можновладців над нижчими – жінками та дітьми – досягає жахливої монотонності промислового механізму. Один із двох чи трьох справді талановитих сюрреалістів, Луїс Бунюель, прославляв Сада і захищав «amour fou» (божевільне кохання), але своїй дружині ніколи не дозволяв працювати поза домом, навіть грати на піаніно.

Я не засуджую нічию творчість з моральних міркувань, але відмовляюся виправдовувати її зловживання чи жорстокості силою самої творчості. Я також вважаю, що в житті є речі важливіші за літературу та мистецтво. Я захищаю свою свободу слова так само палко, як і будь-хто, але є речі, які я перестав писати або публікувати, щоб не ранити людей, які постраждали б несправедливо. І я шкодую, що колись піддався спокусі сатири, яка в той момент здавалася мені дотепною, а була лише жорстокою. Пишеш про когось реального і настільки заглиблюєшся у свою самотню вигадку, що врешті-решт забуваєш: це не вигадане створіння, а отже, воно тобі не належить. Я ніколи не буду виступати за заборону чи вилучення будь-якої книги, ані заперечувати чиєсь право писати все, що заманеться. Безперечно, втішно проголошувати, що свобода слова в небезпеці, коли ти повною мірою нею користуєшся, але, можливо, потрібен певний ступінь відповідальності, коли пишеш, щоб дати голос убивці, знаючи, що це неминуче роз’ятрить найбільший біль, який тільки існує.