Письменниця Румена Бужаровська

Письменниця Румена Бужаровська (Скоп'є, 44 роки) не може не присвятити свої перші роздуми в мадридській кав'ярні своїй країні, Північній Македонії. Для балканської держави настали нелегкі часи. У ніч на 16 березня сталася пожежа в дискотеці в маленькому містечку Кочані. Загинуло 59 людей і близько 200 отримали поранення, деякі з них були розподілені по лікарнях у різних європейських країнах: «Люди в люті. І місто мертве. Немає жодної сім'ї, яка б не втратила одну або більше людей».

Авторка приїхала до Мадрида в рамках туру, який потім продовжився в Барселоні, щоб представити свою другу збірку оповідань, видану іспанською мовою, «Нікуди не йду» (Impedimenta), у перекладі Красіміра Тасева. У 2023 році у тому ж видавництві та в перекладі того ж перекладача було опубліковано її найважливішу на сьогодні роботу «Мій чоловік», адаптовану для театру та поставлену в Любляні, Белграді, Скоп'є або Будапешті. Вона є найбільш продаваною письменницею на македонському літературному ринку і не має проблем з тим, щоб говорити про це: її перекладено понад 10 мовами. Вона пишається цим, не приховуючи свого ясного погляду блакитних очей, повних переконання.

Бужаровська – політична тварина з критичною позицією у своїй країні, звикла висловлюватись у соціальних мережах, у подкасті Radio Mileva або в статтях у ЗМІ, таких як Velike priče, про проблеми македонської або балканської сучасності, але цей профіль не є очевидним у її роботах: «Звичайно, політика важлива, але я не включаю її у свої книги». Її тексти зосереджені на близьких стосунках, подружньому житті, зустрічах після багатьох років відсутності або різних формах, які приймають дружба та найбільш звичайне міжособистісне спілкування. «Я знаходжу натхнення в повсякденному житті», – пояснює вона. Однак у розмові вона схиляється до обговорення великих глобальних проблем, від патріархату до фашизму, бідності та несправедливості щодо сексуальних меншин.

З підліткового віку Бужаровська є прихильницею Раймонда Карвера, Антона Чехова та Дубравки Угрешич. Крім того, вона визнає, що писала «Нікуди не йду» під впливом Еліс Манро. Несподівано вона отримала житлову стипендію у Відні, а сьогодні також є професором американської літератури в Національному університеті Скоп'є. Вона перекладала Фланнері О'Коннор, Дж. М. Кутзее, Льюїса Керролла, Трумена Капоте, Йена Рейда або Річарда Гвіна, навчалася в США під час розпаду Югославії, коли регіон охопило полум'я в дев'яностих роках; і щороку їздила з батьками, університетськими професорами, до Арізони, де її мати, лінгвіст, викладала в літній школі, а її батько, музикант, відвідував конференції та купував інструменти, що вона згадує як «щасливе дитинство середнього класу, але також патріархальне дитинство, де бути жінкою-письменницею здавалося неможливим».

Ідея «Нікуди не йду» виникла зі звичайної сцени в македонській столиці: одного весняного дня вона сиділа на парковці у своєму районі в Скоп'є, з широкими вулицями, парками, лавками для сидіння, соціалістичними будівлями, квітами та «комунальною, людською атмосферою», де «є місце для будь-кого», як вона каже. Дві добре одягнені дівчинки років 12 або 13, із середнього класу, як у будь-якому європейському місті, які ходять у хорошу школу, живуть у мирі та ведуть заможне життя, розмовляють про спільного друга, який їде до Німеччини, і одна з них каже: «Як йому пощастило; не можу дочекатися, коли поїду з цієї діри». У цій фразі з'являється наскрізна ідея в творчості авторки: «Моє натхнення також походить від мого опору наративу про те, що наш дім жахливий, це наратив, який існує в інших країнах регіону, про те, що життя на Заході краще, що воно знаходиться в іншому місці, і батьки також це прищеплюють».

Однак Бужаровська не пропонує ідеалізований образ македонського життя, щоб спростувати цю інерцію, а йде більш тернистим, але також більш привабливим і захоплюючим шляхом для читачів: відкрити скриньку Пандори особистих страждань, як спосіб інтегрувати суспільство, до якого вона належить, у спільний ландшафт: «Історії є універсальними, бідні люди, з комплексами неповноцінності, розрив комунікацій між близькими, люди, які брешуть, щоб зберегти свою честь. Я хочу розібрати біль, який вони генерують, і відкрити цю скриньку, правду, яка за нею стоїть». Тобто вдатися до вигадки, щоб розповісти про реальність.

Література Бужаровської – це іронічний, різкий і тривожний портрет людської природи, але також і дзеркало, в яке можна подивитися, яке розгортається в «Моєму чоловікові» та «Нікуди не йду» як акордеон не пов'язаних між собою історій, але які зосереджуються на спільному аспекті: як ми, люди, поводимося в інтимній обстановці, люди, стривожені невпевненістю та невідомістю, не живучи повністю реальним життям, не будучи справжніми.

У її текстах є елемент особистого відкуплення, навіть зцілення: «Читачі кажуть, що ця проблема є не тільки у мене, вона трапляється з багатьма людьми». І в цьому звільненні дзеркало видимості розбивається, і суспільства зустрічаються.

(Не) статус посла

Письменниця стверджує: «Я не вірю в оригінальність, тому що ці історії розповідалися багато разів, але я вірю, що ви можете бути оригінальними, якщо розповідаєте їх локально». Послідовність її суперечності діє навіть у цьому крайньому випадку, оскільки вона ненавидить бути свого роду промоутером країни: «Як від письменниці очікують, що я буду свого роду послом, але це те, чого ви ніколи не попросите американського письменника, я не є туристичною принадою, і я не хочу бути на літературній олімпіаді».

І все ж, Бужаровська є письменницею своєї країни з найбільшою міжнародною проекцією на даний момент. Примітка, яку вона хоче підкреслити: «Ми молода країна, і існує комплекс, що у нас немає давньої літератури, що у нас немає давньої мови, але я бачу в цьому можливість винаходити нові речі, досягати першості, у нас є чистий аркуш, і ми не боїмося розбещуватися. Я думаю, що слабкості потрібно розглядати як сильні сторони».