Від Молінс-де-Рей до Сант-Бої, одне місто за іншим, індустріальні зони, спальні райони, червоний пояс Барселони, і дощ зливами, масляні плями на асфальті. Міський епос на другому етапі жіночої Вуельти. Обережність, що суперечить звичному божевіллю жіночого велоспорту, та співпраця. Немає втеч. Середня швидкість 38 кілометрів на годину.
Тадей Погачар боровся проти всіх, Ремко Евенпул переслідував Погачара, Маттіас Ск'єльмосе отримав золотий кухоль пива на вершині подіуму Amstel Gold, а Погачар випив його, два довгі ковтки, спраглі, чашу гіркоти, і проводить язиком по губах, насолоджуючись своєю свободою в поразці. Двоє інших на подіумі, які вшановують переможця-непитущого та іронію, дивляться на нього із заздрістю.
Існують світи та мрії за межами таких команд, як Movistar, що фінансуються гігантськими компаніями та фінансистами, такими як Ідан Офер, які керують фондами прямих інвестицій, або Visma, гордістю нідерландської ділової ефективності, залежною від мінливої волі спонсорів з короткостроковими цілями.
Обкладинка книги Оскара Кудейро «Велика історія/Вуельта Астуріас 1925-2025». Є щось заразливе в ілюзії. І брати Марселіано та Хесус Де ла Куеста мали її вдосталь. Піонерів велоспорту в Хіхоні на початку минулого століття мали власну фабрику — з назвою, яких вже не дають компаніям: «Куеста і Ко».
Бідна та робітнича Північ, яку зображувала Аґнес Варда, перетворивши на сумну та прекрасну поезію її цегляні будинки, промислову кризу, темні вулиці, безробіття, алкоголь, знаходить свою гордість і долю в Париж-Рубе, і там народжуються герої, і розгортається червона доріжка для Матьє ван дер Пула та вшановується Тадей Погачар, який падає посеред боротьби, встає і здається, переможений, як і вони, майбутнім без інтелекту та чуйності.