У рекламному ролику Apple, знятому Рідлі Скоттом у 1984 році, жінка в неформальному яскравому вбранні повстає проти сірих чиновників, що нагадують Великого Брата з «1984» Джорджа Орвелла. Того ж року інша реклама Levi’s розповідає, як чоловік контрабандою провозить джинси до Радянського Союзу. Зовсім нещодавно, у 2011 році, британський консервативний політик Луїза Менш критикувала антикапіталістичних протестувальників з Occupy Wall Street за те, що вони пили каву Starbucks та користувалися айфонами — стереотипними продуктами системи, яку вони прагнули подолати.

Одним із побічних наслідків появи в політиці таких фігур, як Дональд Трамп — і не лише він — є те, що вони склеротизують каталог можливих реакцій. Захисники ліберальної демократії можуть хіба що хапатися за голову, стискати кулаки та шукати підтримки тих, хто, як і ми, шкодує про руйнацію багатьох передумов, які уможливили десятиліття процвітання. Це жах, варварство та скандал із непередбачуваними наслідками. До цього доходять (майже) всі.

Нещодавно у світі філософії виникла дискусія навколо книги про «гіпнократію» – нові форми маніпуляції в епоху цифрових технологій. Автором праці називали гонконзького філософа Цзяньвей Сюня. Книга, що аналізує вплив штучного інтелекту на політику та суспільство, зокрема на прикладах Дональда Трампа та Ілона Маска, швидко набула популярності.

Брак уяви, кастроване мислення, соціальна сегментація, плутанина понять, екзистенційна втома… Немов покинута будівля, заросла дикою рослинністю, криза доступу до житла простягає своє коріння далеко за межі стін кожного будинку. Про це свідчать роздуми восьми експертів з різних галузей.

Що ж насправді говорить про нас житлова криза? Відповіді торкаються не лише нас самих, але й суспільства, нашого способу мислення, політичного управління (та відповідальності), і навіть… пральних машин.

Навколо пам'яті існує багато непорозумінь. Дивно, що такий важливий для нашого життя нейрокогнітивний процес часто недооцінюють і дискредитують. Ми чуємо фрази на кшталт: «пам'ять нас обманює», «спотворює реальність», «спогади — це вигадки», пам'ять «хаотична», «невпорядкована», «примхлива». Наша сміливість критикувати те, що є невід'ємною частиною нас, вражає. Лише незнанням можна пояснити таке хибне ставлення до здатності зберігати пережите і усвідомлювати це як частину себе.

Був час, коли від ностальгії можна було померти. Буквально померти, і щоб у свідоцтві про смерть, у графі «причина смерті», лікар написав «ностальгія». Можливо, через це патологічне походження ностальгію завжди асоціювали зі смутком та меланхолією. Але останнім часом різні дослідження показали, що вона може бути чимось значно більшим. «Ностальгія — це потужна емоція, яка може принести користь нашому добробуту», — стверджує Куан-Джу Хуан, докторантка Кіотського університету, авторка останнього опублікованого дослідження на цю тему.

Сандел

Дозвольте перевірити ваші соціалістичні інтернаціоналістські принципи питанням про кордони. Чи існує якась вагома принципова причина не мати відкритих кордонів?

В одному із записів щоденника Людвіга Вітгенштейна 1930 року читаємо: «Правда, треба вміти жити й на руїнах будинків, де звик жити. Але це важко. Людина звикла до тепла й комфорту кімнат, хоч і не усвідомлювала цього. Але тепер, блукаючи руїнами, вона це знає». Що мав на увазі автор «Логіко-філософського трактату» в той момент, що було в нього на думці?

Етнограф Анна Ловенхаупт Цінг у 2004 році написала есе «Тертя. Етнографія глобальної пов’язаності». У ньому вона розповідає про свої дослідження в джунглях Індонезії, коли місцеві громади зіткнулися з компаніями, що прагнули експлуатувати каучук. Конфлікт між селянами, інженерами, екологами та урядом створив те, що вона називає «прикордонними зонами». Цінг стверджує, що вони провокують дикість, змішують бачення, породжують плющ та насильство. Проте, вона зазначає, що ці зони тертя також є родючим ґрунтом для появи нового, чогось, що доведеться вчитися регулювати разом.