У віці 11 років Лаура Гальєго вирішила написати книгу разом із подругою. Це була історія в жанрі фентезі, яка зайняла три роки роботи. Вона ніколи не була опублікована, але досі зберігається в ящику столу та в пам'яті авторки.
У 2005 році міська рада Картахени (регіон Мурсія, 220 000 мешканців) запалила іскру проєкту Mandarache — ініціативи, що мала на меті розпалити вогонь читання серед молоді через формат літературної премії. Двадцять років потому ця іскра перетворилася на яскраве полум'я, що стало орієнтиром у регіоні. Щороку близько 8 000 підлітків та молодих людей стають не просто свідками, а й суддями та учасниками події, яка виходить далеко за межі освітньої програми.
«Ми п'ємо більше кави, ніж будь-коли», — пише кавовий гуру Джеймс Гоффманн у своїй останній книзі «Всесвітній атлас кави. Дослідження, розуміння та насолода кавою, від зерна до приготування» (Cinco Tintas). «Виробники кави знають, як її вирощувати, і мають доступ до більшої кількості сортів та спеціалізованих технік вирощування (...) Все більше кав'ярень продають каву дуже високої якості», — продовжує Гоффманн.
Новини про бойові підрозділи, сформовані з колишніх в'язнів по обидва боки війни в Україні — як-от український батальйон «Алькатрас» — повернули мене до старих романів Свена Гасселя. У них ідеться про солдатів штрафного полку німецької армії часів Другої світової війни. Я прочитав одну з 14 написаних ним книг, яка ще чекала своєї черги — «Кривава дорога». Розмірковуючи про дисциплінарні батальйони, я несподівано занурився в зовсім інший роман — жахливу «Хатинь» (1971) Алеся Адамовича, що нещодавно вийшла іспанською.
Анна Кабальє, біограф Кармен Лафорет та Консепсьйон Ареналь, відповідальна за серію «Життя, написане жінками», що розкривала ключі до дебатів, у яких жінки-творці прагнули лише «існувати», бути шанованими, тепер публікує біографічний нарис про письменницю, мислительку та майже столітню Розу Часель (1898–1994). Книга має назву «Íntima Atlántida» («Інтимна Атлантида») і показує нам складну авторку, яка пережила життя, сповнене принижень, із саморуйнівним ставленням.
Для Хулії Алонсо (А Руа, Оренсе, 63 роки) героїнова залежність підкралася майже непомітно. «Вживання наркотиків, не лише у вісімдесятих, а будь-коли, завжди починається як гра. Заради розваги, спілкування. Але те, що сталося з нами, було історичним явищем, яке застало суспільство зненацька», – розмірковує вона, пояснюючи, що спонукало її написати «Майбутнє недоконане» (Futuro imperfecto). Це хроніка тих років: падіння в прірву наркотиків, СНІД, втрата Ніко, її партнера та батька її доньки Люсії.
З подивом констатую, що останнім часом телебачення бере інтерв’ю у письменників, із захопленням рекламує появу «обов’язкових до прочитання» романів, на думку їхніх промоутерів. І підкреслюють, що більшість із них торкаються соціальних тем, нагальних вимог, розширення прав і можливостей — усього того модного, що, здається, потребує ринок та свідомі читачі.
Але я дуже сумніваюся, що люди, які живуть у незамінному товаристві телевізора, мають надмірну любов до книг. Книги змушують думати, потрібна розумова та емоційна концентрація, щоб ними насолодитися.
Один із персонажів роману «Правда про справу Савольти» (Seix Barral) стверджує, що Барселона — місто, де щодня коїться найбільше гріхів у світі. «Ви бачили вулиці?» — запитує він незнайомця, який щойно пригостив його випивкою в таверні. «Це коридори пекла», — пояснює він. І вони, мабуть, такими й були, якщо вірити йому, між 1917 і 1919 роками — часом дії роману Едуардо Мендоси, опублікованого 23 квітня 1975 року. Але й надто довіряти не варто; шинкар щойно назвав цього бідолаху, що так говорить, «чистою падалью».
Село Смурфиків ніколи не вирізнялося слідуванням моді. Ніде дилеми перед шафою не вирішуються швидше: те саме, що й завжди. Проте виявляється, що сині створіння знаються на гламурі: разом з Armani вони запустили лінію одягу для молоді. І тепер претендують на премію за це. Так само, як великоднє яйце Dragon Ball. Або Барбі з найдивнішою професією: амбасадорка йогурту.
Ситуація, що склалася навколо видання, розповсюдження та продажу книги «Ненависть» Луїсхе Мартіна, опублікованої видавництвом Anagrama, вивела на перший план деякі з найделікатніших конфліктів сучасного суспільства: яке місце займає жертва; хто має право голосу і за яких умов може його реалізувати; хто, навпаки, має можливість вимагати публічного мовчання щодо певних тем; якими є межі свободи вираження поглядів.