Імператор Карл I Іспанський і V Німецький обрав район Ла-Вера в Естремадурі, щоб провести останні роки свого життя. Він зробив це після будівництва палацу в монастирі Сан-Херонімо-де
Легіон пальців, гачкуватих, нервових, торкаються глини та ще свіжого воску, стискають вилиці, роти та підборіддя, аж до деформації. Дволикі обличчя мають блідий тон; з одного боку вони виглядають інкубами, з іншого – вже повернулися з потворності та не виказують мук. Трохи далі, на постаменті, голова і, можливо, частина торсу гейші розтікаються, розплавлені в масу скам'янілої плоті, але все ще залишаються бюстом. Скульптор надто любить цю жінку, не хоче її змінювати, володіє нею до відчаю.
Існують виставки, що нагадують бібліотеки, де між сторінками книг чи на стінах ховаються мапи інтимності, позначені нотатками на полях. Щось подібне відбувається на виставці Лаї Еструк у Музеї Королеви Софії. Вона сповнена непомітних позначок, схованих на узбіччях простору, супроводжуваних тишею та спогадами. Інсталяції тут ніби креслять тунелі та галереї у часі. Присутній слуховий жест, навіть коли нічого не чути, немовби ці маргіналії перетворюються на подих вітру, що несе голос читця. Ключ – у тілі.
Мадридська художниця Нурія Бланко (45 років) знайшла своє полотно у крихкій красі кераміки. Хоча називати її лише керамісткою було б несправедливо – її шлях починався з образотворчого мистецтва, з малюнка та гравюри. Проте кераміка полонила її, мов один із тих гігантських кальмарів, що так часто оживають у її роботах. «Процеси в кераміці вимагають терпіння, мають багато „мертвих“ пауз, – ділиться Нурія. – Тож, поки чекала на висихання чи випал, я малювала. Аж поки одна викладачка не запропонувала: „А чому б не малювати на тарілках?“ Так усе й почалося».
Археологи з Університету Валенсії під час розкопок у Помпеях виявили поховальний рельєф із зображенням пари — чоловіка та жінки. Скульптури, виконані майже в натуральну величину, знаходились у монументальній гробниці некрополя Порта Сарно, розташованого за межами міських стін.
Гробниця являє собою велику стіну з нішами, увінчаними цими двома фігурами. Збереженість рельєфу виняткова. Ймовірно, він зображує подружню пару.
Три цілих поверхи! Навіть сам Річард Макгвайр зізнається, що був вражений. Найстарішим експонатом була дерев'яна статуетка, яку він зробив у сім років. Найновіше ще в розробці, хоча йому вже близько 70. Він вважає їх «музичними малюнками», сторінками майбутньої книги, поки що під назвою «Слухай». Між ними була панк–музика, ілюстрація, дитяча література, скульптури, обкладинки журналів, таких як The New Yorker, кіно, анімація, іграшки та вуличне мистецтво. Публіка могла бачити, чути, торкатися.
Пізнавати світ – це захоплива пригода, результат якої невідомий, і саме ця невизначеність зачаровує. Відвідати місце, про яке говорять у ЗМІ та соцмережах, дістатися до пункту призначення, якого немає в путівниках, або відкрити для себе давно омріяне диво. Ось кілька приводів спакувати валізи: від відкриття Великого Єгипетського музею до північного сяйва в Норвегії, таємничих садів Хеліган та скульптур Даніеля Поппера.
8 січня 1982 року у Парижі на 49-му році життя померла колумбійська скульпторка Феліза Бурштин. Габріель Гарсія Маркес в статті, опублікованій у одному з видань, написав, що вона померла від суму. Хуан Габріель Васкес прочитав це, і зараз збирає цю історію у своїй книзі «Імена Фелізи» (Alfaguara).
