Декількома словами
Роман «Гурії» Камеля Дауда, що описує травму жінки, яка пережила напад ісламістських терористів в Алжирі, спричинив скандал. Письменника звинувачують у неетичному використанні реальної історії Саади Арбан, пацієнтки його дружини-психіатра, без її згоди. Це порушує питання етики в літературі та вдруге символічно позбавляє жертву голосу.
Поки у світі точаться дискусії на складні теми, між Францією та Алжиром розгортається полеміка навколо роману, який нещодавно вийшов друком. Йдеться про книгу «Гурії» («Houries») Камеля Дауда, лауреата Гонкурівської премії, яка порушує болючу тему травми від ісламістського тероризму в Алжирі.
Головна героїня – жінка, що вижила після жорстокого нападу. Вбивці намагалися перерізати їй горло, залишивши її назавжди позначеною та німою. Цей задум видавався надзвичайно вдалим літературним ходом, адже що може краще символізувати тоталітаризм екстремістського ісламізму, ніж позбавлення жінки голосу, мови? Саме цього прагнуть такі свободоборчі версії ісламу – абсолютної покори індивіда шляхом відібрання навіть слова. Жертовне перерізання горла має такий потужний символічний заряд, що спонукало зануритися у сторінки письменника, який, здавалося, мав не лише величезний літературний талант, а й велику чутливість.
Проте глибоке розчарування викликало відкриття, що алжирський автор, можливо, привласнив історію реальної жертви, що виходить за рамки простого натхнення. Виявилося, що Дауд одружений із психіатром, пацієнткою якої була Саада Арбан – жінка, чиї голосові зв'язки були перерізані терористом. У романі з'являються численні деталі її приватного життя, зокрема ті, які вона могла довірити лише під час консультації. Арбан стверджує, що Дауд пропонував їй написати роман про її досвід, але вона відмовилася. Тут мова йде вже не про межу між вигадкою та реальністю, а про кричуще порушення професійної таємниці.
Незважаючи на це, видавництво Gallimard стало на захист письменника, а Cabaret Voltaire переклало роман, ніби цих фактів не існувало.
Відповідальність лежить на письменнику та його дружині. Відповідь самого Дауда на запитання журналіста щодо цієї теми була як ляпас: мовляв, вона – не єдина жертва. Таким чином, він свідомо ігнорує одну з найблагородніших функцій літератури: рятувати людину від знеособлення, яке нав'язує масовий терор. Тобто Дауд забув, що кожна жертва – унікальна. І роблячи це, він підміняє реальну жінку, чию приватність він без дозволу експлуатував, знову змушує її замовкнути, знову позбавляє її голосу та слова.
