Сексуальне розкріпачення було невирішеним завданням для попередніх поколінь, вихованих у пуританстві, панівній моралі того часу та незнанні власної сексуальності й тіл. Сьогодні майже ніхто не ставить собі за мету «сексуально розкріпачитися», бо вважається, що це вже досягнуто.
Ева Іллуз – всесвітньо відома соціологиня, відома своїми дослідженнями емоцій в контексті капіталістичного суспільства споживання. Французька та ізраїльська громадянка, авторка 12 есе, перекладених 23 мовами, викладає в університетах Прінстона, Парижа та Єрусалима, має Орден Почесного легіону (найвища нагорода Франції), була першою президенткою Академії мистецтва та дизайну Бецалель в Єрусалимі.
Формальна рецензія не повинна цього робити, але у випадку деяких письменників важко критикувати одну книгу, не озираючись на попередні. Гадаю, Альберт Санчес Піньоль — саме такий випадок. Безперечно, один із найкращих та найпотужніших оповідачів сучасної каталонської літератури, він розпочав свою кар'єру романіста з незаперечного успіху у критики та читачів — «Холодна шкіра». А потім почалися «проблеми».
«Цікаве питання. Звичайно. Ви маєте рацію. Дякую». Різні технології, що складають те, що ми сьогодні називаємо генеративним штучним інтелектом, вже стали частиною наших нелюдських стосунків. Зачаровані технооптимізмом, ми віддаємося порожньому екрану, відкритому для будь-якого комунікативного запиту. Цей новий супутник може бути нашим союзником в навчальну ніч, приймати образи або полегшувати самотні сексуальні напруження. Його нічого не турбує, все йому здається добрим.
Вона вирішила, що для зцілення емоційної рани повинна повернутися до своєї країни.
«Я усвідомила, що не їздила до Іспанії у відпустку, коли все закінчилося. Мені було дуже важко повернутися до рутини, і, порівняно з тим, що я мала там, тут [в Іспанії] я не могла знайти роботу за фахом. Це були моменти, які мене найбільше обтяжували», - каже вона.
Як прислів'я відображають нас як суспільство та як особистостей. Ми кажемо про когось «сучий син» як образу, ображаючи при цьому його матір, не знаючи її. Проте, назвати когось «сином свого батька» — це, як правило, похвальний термін, яким ми натякаємо на схожість між стовбуром і гілкою саме тому, що ми їх знаємо. Тобто, в глибині іспанської мови матері погані, а батьки хороші за замовчуванням.
Питання може здатися простим, але воно дуже влучне: нещодавно один користувач «Твіттера» поцікавився, як люди прокидалися вчасно до винайдення будильників. Це питання демонструє, як змінилося наше уявлення про час.
