Іспанська танцівниця фламенко Єва Ербабуена здобула премію Олів’є за найкраще досягнення в танці за своє шоу «Yerbagüena» на гала-церемонії найпрестижніших нагород у сфері сценічного мистецтва Великої Британії.
Можливо, 20 років – це ніщо, але 50 – це дуже багато. Більше пів століття минуло відтоді, як я познайомилася з Хуаном Марґальо, актором, драматургом та театральним режисером, який нещодавно пішов з життя. Я репетирувала драматичну п'єсу з університетською трупою під керівництвом Антоніо Кастехона (теж покійного) в актовій залі коледжу Сан-Хуан Еванхеліста в Мадриді, легендарному «Джонні», ще одній сумній жертві, в цьому випадку – спекуляцій з нерухомістю.
«Існує лише одна справді серйозна філософська проблема — проблема самогубства», — писав Альбер Камю у своєму есе «Міф про Сізіфа», опублікованому 1942 року. Лауреат Нобелівської премії з літератури 1958 року пізніше зізнавався, що театральні сцени були для нього «справжніми університетами» та одним із місць, де він почувався найщасливішим.
У маленькому загубленому каталонському селі Санта-Аврора-де-ла-П'єтат народжується дитина. Ця незвичайна подія слугує драматургині та режисерці Клаудії Седо основою для створення прекрасної притчі на захист різноманіття форм людського життя. У її постановці жителів села грають актори з різними особливостями: від священника на інвалідному візку до глухого радіоведучого, який спілкується мовою жестів.
Оманливі слова можуть бути дуже показовими. Європейський проєкт DoSEL (Drama of Smaller European Languages) використовує слово «drama» в одному зі своїх значень: «театр» у його сукупності. Таким чином, назва проєкту перекладається українською як «Театр малими європейськими мовами». В англомовних країнах існують Drama Schools, де вивчають і комедію, адже драма охоплює багато аспектів.
Мірела Баліч (Мадрид, 25 років) — яскравий приклад того, чому не варто судити книгу за обкладинкою, хоча її зовнішність не кричить «мадриленка». Вона, сербохорватського походження, виросла в Іспанії. Її вражаюча зовнішність не асоціюється з консерваторією, але, знову ж таки, говорять упередження: вона вивчала віолончель та фортепіано в консерваторії Аманіель та фортепіано в Сото Меса.
Кажуть, що німецький драматург і режисер Райнер Вернер Фасбіндер (1945-1982) написав свою найвідомішу п’єсу «Гіркі сльози Петри фон Кант» гарячково, під час перельоту з Берліна до Лос-Анджелеса. Прем’єра відбулася у 1971 році, а незабаром він екранізував її, перетворивши фільм на класику європейського кіно. Це темна та жорстока історія про токсичне кохання та владу у виключно жіночому всесвіті, сповненому штучності. Ті ж самі мачистські та владні стосунки, що спостерігалися протягом усієї історії.
Пізнавати світ – це захоплива пригода, результат якої невідомий, і саме ця невизначеність зачаровує. Відвідати місце, про яке говорять у ЗМІ та соцмережах, дістатися до пункту призначення, якого немає в путівниках, або відкрити для себе давно омріяне диво. Ось кілька приводів спакувати валізи: від відкриття Великого Єгипетського музею до північного сяйва в Норвегії, таємничих садів Хеліган та скульптур Даніеля Поппера.
Театр для людей, які йому присвячують життя, має щось всепоглинаюче, тоталітарне, що пронизує все їхнє існування, надає йому сенсу. Їхня робота, їхня пристрасть звучить у кожній розмові. Тому дивно, що про все це так мало пишуть. Адже, врешті-решт, театр — це ефемерне мистецтво, яке щодня матеріалізується для 50, 150, 600 людей, що відвідують виставу, а потім живе лише у спогадах кожного, по-своєму.
Глядачі завжди відчувають захоплення інтелектом і харизмою персонажів, які будують консенсус. Актор Хорхе Бош (Мадрид, 58 років) зумів втілити образ аргентинського юриста і дипломата Рауля Естради-Оюели, «героя Кіото», який у 1997 році домігся одностайної підтримки 170 країн (кожна з правом вето) для прийняття першого міжнародного договору проти зміни клімату, що має юридичну силу.