Оманливі слова можуть бути дуже показовими. Європейський проєкт DoSEL (Drama of Smaller European Languages) використовує слово «drama» в одному зі своїх значень: «театр» у його сукупності. Таким чином, назва проєкту перекладається українською як «Театр малими європейськими мовами». В англомовних країнах існують Drama Schools, де вивчають і комедію, адже драма охоплює багато аспектів.
Мірела Баліч (Мадрид, 25 років) — яскравий приклад того, чому не варто судити книгу за обкладинкою, хоча її зовнішність не кричить «мадриленка». Вона, сербохорватського походження, виросла в Іспанії. Її вражаюча зовнішність не асоціюється з консерваторією, але, знову ж таки, говорять упередження: вона вивчала віолончель та фортепіано в консерваторії Аманіель та фортепіано в Сото Меса.
Кажуть, що німецький драматург і режисер Райнер Вернер Фасбіндер (1945-1982) написав свою найвідомішу п’єсу «Гіркі сльози Петри фон Кант» гарячково, під час перельоту з Берліна до Лос-Анджелеса. Прем’єра відбулася у 1971 році, а незабаром він екранізував її, перетворивши фільм на класику європейського кіно. Це темна та жорстока історія про токсичне кохання та владу у виключно жіночому всесвіті, сповненому штучності. Ті ж самі мачистські та владні стосунки, що спостерігалися протягом усієї історії.
Пізнавати світ – це захоплива пригода, результат якої невідомий, і саме ця невизначеність зачаровує. Відвідати місце, про яке говорять у ЗМІ та соцмережах, дістатися до пункту призначення, якого немає в путівниках, або відкрити для себе давно омріяне диво. Ось кілька приводів спакувати валізи: від відкриття Великого Єгипетського музею до північного сяйва в Норвегії, таємничих садів Хеліган та скульптур Даніеля Поппера.
Театр для людей, які йому присвячують життя, має щось всепоглинаюче, тоталітарне, що пронизує все їхнє існування, надає йому сенсу. Їхня робота, їхня пристрасть звучить у кожній розмові. Тому дивно, що про все це так мало пишуть. Адже, врешті-решт, театр — це ефемерне мистецтво, яке щодня матеріалізується для 50, 150, 600 людей, що відвідують виставу, а потім живе лише у спогадах кожного, по-своєму.
Глядачі завжди відчувають захоплення інтелектом і харизмою персонажів, які будують консенсус. Актор Хорхе Бош (Мадрид, 58 років) зумів втілити образ аргентинського юриста і дипломата Рауля Естради-Оюели, «героя Кіото», який у 1997 році домігся одностайної підтримки 170 країн (кожна з правом вето) для прийняття першого міжнародного договору проти зміни клімату, що має юридичну силу.
Лолес Леон (Барселона, 1950) пройшла шлях від кращих зразків латиноамериканської драматургії до великих сучасних авторів, таких як Бертольт Брехт, Жан Кокто, Борис Віан. Їй хотілося зіграти Шекспіра. Вона була разом з діячами культури в антифранкістських мобілізаціях 70-х років минулого століття та була пройнята найкращим барселонським театром часів пізнього франкізму та переходу до демократії.
«Коли ви заходите, це вони дивляться на вас», — каже Альберто Мартін, куратор виставки «Хай живе богема! Зворотний бік літературного життя», на початку цієї екскурсії в Музеї історії Мадрида. Він має на увазі кадри, зняті Аліс Гі у 1905 році, де переважно чоловіки в костюмах товпляться на Пуерта-дель-Соль, дивлячись на неї, на камеру.
У переповненій залі Конгресу, готовий давати свідчення перед Комітетом з антиамериканської діяльності на вимогу сенатора Джозефа Маккарті, режисер Джон Форд, стоячи перед трибуною, поглянув на годинник і звернувся до членів комітету зі словами: «У вас є пів години, щоб запитати все, що завгодно. Через пів години я починаю зйомки». Коли настала його черга, драматург Артур Міллер був ще лаконічнішим. Він просто скористався правом мовчати, демонструючи суміш презирства та гніву.