Більше інформації

Гімера: забагато шуму з нічого?

Прокуратура Барселони звернулася до суду з вимогою зобов'язати видавництво Anagrama надати книгу «El odio»

Я знала Віолету...

Нещодавно видавництво Anagrama ухвалило розумне рішення добровільно призупинити розповсюдження книги Луїсже Мартіна «Ненависть» на невизначений термін. Це рішення викликало палку дискусію про те, чи є сенс забороняти книги в демократичному суспільстві. Дискусія, яка, на мій погляд, сповнена непорозумінь і, я б навіть сказав, маніпуляцій через священну вагу, яку слова «книга» та «автор» мають для деяких свідомостей, аж до забуття того, про що і про кого ми говоримо.

Анна Кабальє, біограф Кармен Лафорет та Консепсьйон Ареналь, відповідальна за серію «Життя, написане жінками», що розкривала ключі до дебатів, у яких жінки-творці прагнули лише «існувати», бути шанованими, тепер публікує біографічний нарис про письменницю, мислительку та майже столітню Розу Часель (1898–1994). Книга має назву «Íntima Atlántida» («Інтимна Атлантида») і показує нам складну авторку, яка пережила життя, сповнене принижень, із саморуйнівним ставленням.

Ситуація, що склалася навколо видання, розповсюдження та продажу книги «Ненависть» Луїсхе Мартіна, опублікованої видавництвом Anagrama, вивела на перший план деякі з найделікатніших конфліктів сучасного суспільства: яке місце займає жертва; хто має право голосу і за яких умов може його реалізувати; хто, навпаки, має можливість вимагати публічного мовчання щодо певних тем; якими є межі свободи вираження поглядів.

«В одному селі у Ла Манчі...» Цей рядок з безсмертного «Дон Кіхота» Мігеля де Сервантеса звучить понад 140 мовами світу. Саме завдяки невтомній праці перекладачів література долає кордони, даруючи нам знайомство з Алонсо Кіхано, доктором Франкенштейном та його створінням, Гамлетом, Еммою Боварі, Анною Кареніною, Вільямом Баскервільським чи Грегором Замзою. Без перекладачів не існувало б поняття «світової літератури», проте часто забувається, що перекладачі – це теж творці.

Жереб кинуто. За кілька днів на полицях книгарень з новинками з’являться такі безпрограшні варіанти, як дослідження Філіпа Сендса про справу Піночета, роздуми Моніки Батет про наші стосунки з минулим або глибокий монолог матері до сина, який Клер Кілрой представляє у «Солдат, моряк». Цього квітня буде якісна кримінальна проза (Філіп Клодель) і чудові комікси (Емма Ріос «Гачок»), бойове есе (вічний Ноам Хомський), спокійний голос щоденника (Хуан Маркес) чи оповідання про проблеми передмість (Марина Пересагуа).

Оповідання в нашій країні: невдоволення письменника

Оскільки я сам письменник, раз на рік користуюся нагодою, щоб висловити своє невдоволення тим, що відбувається з оповіданнями в цій країні. Цього тижня мене знову зачепила реакція Pep Antoni Roig, який висловив у соціальних мережах своє здивування з приводу того, як мало уваги приділяють премії Mercè Rodoreda. Це справді незрозуміло і ганебно.

Театр для людей, які йому присвячують життя

Театр для людей, які йому присвячують життя, має щось всепоглинаюче, тоталітарне, що пронизує все їхнє існування, надає йому сенсу. Їхня робота, їхня пристрасть звучить у кожній розмові. Тому дивно, що про все це так мало пишуть. Адже, врешті-решт, театр — це ефемерне мистецтво, яке щодня матеріалізується для 50, 150, 600 людей, що відвідують виставу, а потім живе лише у спогадах кожного, по-своєму.